27 БЕРЕЗНЯ... Ця дата вкарбована в календар як
Міжнародний день театру. Не знаю хто як, а я завжди чекаю цього свята. З
вдячністю. І називаю його найтепліше: мій театр. Бо йду через нього
щонайменше п'ятдесят літ. Він є моїм духовним набутком ще від
студентської парти.
Своєю довірливістю театр вводить у небуденний світ, у якому спізнавав
гостроту життя, де були совість і зло, мужність і підлість, відданість і
зрада... Театр ніби зумисне протиставляв їх, аби вирізнити на тлі дня
те, заради чого живеш, бо поруч були світло і тінь. І який ти між ними?
Це особливо відчуваю, коли зіставляю тоте все із сьогоднішнім окупованим
телеекраном... І мимоволі приходжу до думки: театр, навіть у сум'ятті
днів сьогоднішніх, є цитаделлю, яка ще утримує на сцені дух нації. Хай
то будуть не завжди адекватні виміри, але утримує. Актор і глядач на
відстані ліктя ідуть крізь чистилище душ людських, і хто проходить
крізь нього, той мусить себе запитати: «Для чого я прийшов у світ оцей?»
А ще кожне театральне свято дороге мені пам'яттю про тих акторів, які
вчили наймудрішому: на нічому ніщо не родить, прекрасне – це те, що
додає віри.
Серед багатьох достойників знав і шанував найбільше двох – народних
артистів України, корифея театру Петра Герасимовича Міхневича і його
талановитого учня, видатного режисера, колишнього художнього керівника
театру Анатолія Литвинчука. В цей день ще більше зажурююсь за ними, бо
твердо знаю: вони полишили по собі світло для нас усіх. Чимало
повчального запам'яталося від кожного. Міхневичеве: «Мистецтво – не
камінь, який кожен може підняти на дорозі і підкинути. Тут свої закони,
правила і свої винятки. І щоб судити про них, потрібно знати». А ось і
Литвинчукове: «Коли я читав Федьковича, Воробкевича, Яричевського,
збагнув: надто багато втратили ми зі своєї історії.
Несвідомо, а чи свідомо, але обтинали коріння свого роду. Хіба це не
страшно? Якого ще доказу потрібно? Наші чисті, цілющі життєві ключі
замулилися на ціле століття! На щастя, їх вдалося «розкопати». І вони
виповіли такий багатий світ тривог, сподівань, презирства до зла, що
мені аж дух перехопило...»
Переконаний, вони, і ті, що були з ними поруч, розчистили ще на три
штихи наше духовне джерело, і всі ми відчули, як прибуло кришталевої
води у нашій національній криниці.
Як ця висока місія виконується театром сьогодні? Яка вода у нашому
духовному джерелі, якою утамовуємо спрагу днів нинішніх? Адже театр, як і
люди, теж опинився на розхресті сертифікаційного невігластва, розпачу,
безгрошів'я, штучних реформ і того свавілля на духовній ниві, посеред
якого важко виживати, важко бути сильним, важко утверджувати нашу
національну правду, перемагати в двобої з рутиною, що пливе, як
некерована магма.
Про це – розмова з директором театру, талановитим актором Юрієм
Марчаком.
– Юрію Михайловичу, від березня до березня, тобто від свята до
свята в театрі відбувається багато подій. Як кажуть, в успіхові
додалося, а щось у прикрості віднялося. Тим більше, що час складний не
тільки фінансово. І все ж, 2011-й рік – ювілейний для театру. Нині
перебуваємо у 80-му театральному сезоні. Якщо оглянутись назад, що те,
найдорожче, для вас, на яке не соромно оглянутись?
– При всіх життєвих складностях – колектив збережений. Театр
живе. І має чітко окреслену мету. Повірте, це нелегко, бо театр не на
узбіччі життя, а в його епіцентрі.
Вперше за минулий рік театр став мільйонером. А якщо конкретніше, то
дохід сягнув 1.046.000 гривень. Ми обслужили понад 40 тисяч глядачів. Це
по квитку. Зіграно 172 вистави. Така реальність. До речі, працювали не
тільки на чернівецьку публіку та гостей міста, а виїздили з виставами в
Новоселицю, Кіцмань, Глибоку, Сторожинець... А ще майже шість тисяч
глядачів з районів області відвідали наш театр.
Цей проміжок часу пам'ятний для нас і шістьма прем'єрами.
– Які б вистави виділили в нинішньому діючому репертуарі?
– Таких вистав двадцять сім. Серед них «Запечатаний двірник»
Ю.Федьковича, «Пан мандатор» С.Воробкевича, «Кайдашева сім'я»
І.Нечуя-Левицького, «Солодка Даруся» за М.Матіос, «Ольга» за листами
Кобилянської, «Сон літньої ночі» В.Шекспіра, «Мадам Боварі» за
Г.Флобером, «Як козам роги вправляють або Приборкання норовливої»
Ю.Федьковича, В.Шекспіра, «Заповіт цнотливого бабія» А.Крима, «Мандрівні
зорі, або Життя – театр» за Шолом-Алейхемом, «Калинова сопілка»
О.Забужко, «Туга за майбутнім» за поезією В.Китайгородської, «Сойчине
крило» за І.Франком (мала сцена).
– Був час, коли телевізійний бум значно відтягнув глядача від
театру. Звичайно, і сьогодні діє багатосерійна телеманія. І все ж, якщо
проаналізувати бодай кілька останніх років, глядач повертається до
театру? І чи не впливає на кількість відвідувачів сьогоднішня ціна на
квитки в театр?
– Нинішня вартість квитка доступна, бо ми зацікавлені, щоб люди
спілкувалися з мистецтвом. Квиток можна придбати від 20 до 35 гривень, а
для студентів, учнів і того менше – 10-15. Так що вартість не страшна
порівняно з естрадними концертами-одноденками, де вартість одного квитка
сягає від 100 до 1200 гривень.
Так, ми аналізуємо ситуацію щодо відвідування театру. Приємно, що число
глядачів з кожним роком зростає на 3-4 тисячі. Я не беру до уваги те,
що є ще й запрошені, що ми обслуговуємо безкоштовно пенсіонерів і
ветеранів війни, учнів шкіл-інтернатів... Кожної першої суботи і неділі
вони мають можливість подивитися безкоштовно виставу.
Звичайно, багато залежить і від самої вистави, від акторів, які задіяні
в ній. Ми думаємо над цим і, повірте, багато що в цьому нас тривожить.
Це неправда, що не замінимих нема, бо театр має сьогодні несказанну
потребу в таких акторах, як Петро Міхневич, Галина Янушевич, Валентина
Зимня, Валентина Безпольтова та інших. Театральна трупа потребує певного
оновлення. Для цього потрібен час, важка творча праця молодих акторів.
Ось днями їду в Київ дивитися акторські курси. Хочу запросити двох
молодих акторів. Слава Богу, що можу ще запропонувати гуртожиток і
платню... аж 1500 гривень. А молодь хоче мати все і відразу. Але чи можу
я пообіцяти молодому обдаруванню квартиру? Звичайно, ні.
Багато років ставимо питання про театральну школу, яка, до речі, є у
всіх сусідніх областях, щоб, як кажуть, ростити свої таланти. Нарешті
нам це до певної міри вдалося. Створимо цього року факультатив при
училищі мистецтв імені С.Воробкевича. Хочемо залучити сюди молодих
людей, аби вони зрозуміли, що то воно є таке – театральне життя.
І ще. Суспільні процеси багато чого змінили в театрі. Пригадую, коли в
1998 році я приїхав сюди на роботу, акторський склад нараховував 56
чоловік, а нині їх всього-на-всього 27. І більшість серед них – жінки.
Нещодавно нам автор-драматург запропонував п'єсу. До речі, непогану. Але
в ній повинно було бути задіяно 42 актори. Де їх взяти?.. Якщо ви
бачили виставу «Мандрівні зорі, або Життя – театр» то, мабуть, помітили,
що окремі актори були задіяні у виставі аж в чотирьох ролях. Такий
творчий «дефіцит» – це реальність. На жаль, гірка.
– Але ж, Юрію Михайловичу, хіба театральна реформа, про яку
скільки говорено-переговорено, не дала зрушень у творчому житті? Врешті,
як вона втілюється в наші будні?
– Отож бо, говорено і переговорено... А в реальності одне з
одним не зв'язалося. Бо про яку театральну реформу можна говорити, коли
до сьогоднішнього дня так і не спромоглися виробити положення про
музично-драматичний театр. Що це таке? Є закон, а типових штатних
розкладів не існує. Кваліфікаційні вимоги, які були випущені ще в 1995
році, залишаються незмінними до сьогоднішнього дня. Свого часу йшла
розмова про закон про меценатство, про визначення театру як
планово-збиткового підприємства з частковим бюджетом фінансування, про
принципово нову (як у всьому світі) систему оплати праці акторів, тобто,
про створення умов діяльності творчих колективів, які були б адекватні
вимогам часу. Але все це так і загубилося в розмовах. То які реформи?
Скажімо, в національному театрі актор вищої категорії отримує 6700
гривень, а народний артист України в Чернівецькому академічному
обласному українському музично-драматичному театрі імені Ольги
Кобилянської лише 2000 гривень. От вам і вся реформа. Сталося щось
нерозважливе. Оте, коли держава кинула театр у ринкові умови
«попит-пропозиція», а законодавче право не передбачає ринкових
стосунків. А реформа на словах не гріє, це як той цвіт, який не дає
плоду.
– Не раз можна почути, що вашому творчому колективу потрібно
більше включати в репертуар творів української драматургії, які б глибше
утверджували ті позиції, які були започатковані ще фундаторами театру.
Щоб сцена заговорила з українством ще відвертіше, аби будила в ньому дух
нації, аби не соромно було почуватися українцем. Чи відчує це глядач у
рік 80-річчя театру, яке будемо святкувати в листопаді?
– Як ми почуваємось у сучасному ритмі життя, думаю, до певної
міри потверджують вистави «Солодка Даруся» Марії Матіос, «Калинова
сопілка» Оксани Забужко, «Туга за майбутнім» Віри Китайгородської...
Зараз триває робота над виставою «Меланхолійний вальс» за Ольгою
Кобилянською, якою посилено займається художній керівник театру,
заслужена артистка України Людмила Скрипка. Працюють актори, працюють і
допоміжні служби. Навіть така деталь. Йде пошив 86 костюмів на одну
виставу, готується відповідна декорація.
І ще з приємного. Нашому дорогому земляку, славетному актору, режисеру,
кіносценаристу Івану Миколайчуку, який починав своє творче життя в
нашому театрі, виповнюється 70 літ. Готуємось дуже серйозно до
відзначення цього ювілею. Що це буде? Автобіографічна п'єса, яка повідає
глядачеві про складну долю актора, а водночас це буде Іванів погляд на
сьогоднішнє українське життя.
Запросимо в ті дні й національний драматичний театр імені
М.Заньковецької з виставою «Іванові небилиці» у постановці заслуженого
діяча мистецтв України, режисера Вадима Сікорського.
– Юрію Михайловичу, ви вживаєте досить популярне, надто сучасне
слово «нелегко». Розумію, воно має глибоке коріння у тривогах театру.
Бо часто економічно вигідніше не грати виставу, ніж грати. І тут постає
природнє запитання: чи оточують сьогодні театр надійні спонсори і
меценати?
– Якщо відверто, то без них я не уявляю нинішнього життя
театру. І слава Богу, що є такі люди, які віддані театру, дбають у
найкращому розумінні цього слова про духовне життя у краї. Вони
допомагають багато в чому, аби театр став театром. Я міг би про це
говорити багато і щиро. Але назву лише окремі факти. Мали ми велику
проблему з ремонтом стільців у залі. Генеральний директор машзаводу
Віктор Сідляр не тільки бачив цю нашу прикрість, але й допоміг. Виділив
на цю потребу 130 тисяч гривень. Чи ось потрібно було відлити деталі для
механічної сцени. Куди йти, кого просити? Скажу вам, ніхто краще не
розуміється на цьому, як машзаводівці. У своєму колективі ми з гордістю
називаємо Віктора Анатолійовича «генеральним меценатом». Або генеральний
директор «Трембіти» Стелла Станкевич глянула на оці новенькі стільці й
побачила, як вони десонують з проходом, що між ними. І придбала для
театру зі своїми однодумцями килимові доріжки. А потім придивилася до
наших оркестрантів, які грали у фойє перед прем'єрою. Підійшла до мене і
каже: «Юрію Михайловичу, хіба це вигляд оркестру? Дайте мені мірки
кожного з них». І невдовзі пошила 16 смокінгів. А нині одягає творчу
трупу з майбутньої вистави «Меланхолійний вальс».
Такою добродійною до театру є і генеральний директор трикотажної фабрики
«Арніка» Тетяна Козлова. Ніколи не відмовить і хімічний завод.
Звичайно, маємо допомогу і від обласної та міської рад. Ці кошти сягають
за 200 тисяч гривень. Але проблем ще є чимало. Потрібно терміново
виконати дренажні роботи, осушити фундамент, бо тріскає, грибок у ньому
завівся. Всі наші намагання, аби вивести його, нічого не дають. А ще
уявіть собі, що сьогодні в театрі не працює 136 прожекторів у зв'язку з
тим, що на них не випускають лампочки. Щоб поновити ці прожектори, ще
недавно потрібно було півмільйона гривень, а сьогодні уже потрібно один
мільйон сімсот тисяч гривень... Ось таке тривожне життя театру.
– Чув, що до 80-річного ювілею колективу театру готується до друку дуже поважна, фундаментальна книга. Про що вона?
– Про наш театр від дня його народження до сьогоднішніх днів.
Це надто велика праця, до якої задіяні колишній директор театру Тадей
Сулятицький, наші корифеї, врешті, всі ми. Хочеться, щоб літопис театру
був всебічним, щоб не забули нікого. А ще до ювілею вже надрукували
театральний календар з життя нашого колективу, де кожен місяць
представлений сценками з акторами відомих п'єс; а ще фотоальбом
«Чернівецький театр. Мрія з оксамиту і золота», в якому вся краса нашого
театру, якому служити не можна, якщо всеціло не віддаватися справі.
– Журналісти газети "Буковина" щиро вітають колектив театру з
наступаючим святом! Хотіли б, щоб збулося і те, чим ви, по-суті,
відкриваєте ювілейний календар: «Театр – це диво! Ось уже протягом 80-ти
років наш колектив намагається творити маленькі та великі дива для ВАС,
любі наші глядачі. Маємо надію, що ми і надалі будемо невід'ємною
частиною ВАШОГО життя». Отож, хай збудеться!
назад...
Володимир
МИХАЙЛОВСЬКИЙ.
-->
