У селах Киселиці та Дихтинець Путильського району 26 і 27 лютого
святкували 95-річчя від дня народження місцевого священика –
митрофорного протоієрея Вознюка Аксентія Мироновича, мого батька. Для
нашої родини, зрозуміло, такий ювілей – надзвичайна подія. Велично і
щиро пошанували свого духовного пастиря також мої земляки. У
Дихтинецькій Святодмитрієвській церкві під час урочистого соборного
богослужіння під проводом єпископа Хотинського Мелетія, в якому взяли
участь п'ятнадцять духовних осіб, парафіяльний та один із чернівецьких
єпархіальних церковних хорів, не було, як мовиться, куди яблукові
впасти. Багато людей молилися за здоров'я ювілянта та вслухалися в
привітальні промови, заповнивши церковне подвір'я, чому сприяла
заздалегідь встановлена озвучувальна апаратура. Не могли вмістити всіх
бажаючих долучитися до пошанування і доволі місткі зали Киселицького та
Дихтинецького будинків культури. Відверто кажучи, хоч мав неодноразову
нагоду переконатися, що мого тата горяни сприймають з якоюсь особливою
людяністю, ті урочистості перевершили будь-який передбачуваний сценарій
святкування.
Голова Путильської райдержадміністрації Василь Танасійович Сафроняк,
голова Путильської районної ради Дмитро Миколайович Ославський,
завідувач районного відділу культури Василь Юрійович Нестор, очільники
обласної та районної ветеранських організацій, Киселицький сільський
голова Петро Іванович Чев'юк, Дихтинецький сільський голова Микола
Власович Труфин, освітяни, працівники культури, чисельні парафіяни не
обмежувалися привітальними словами – наголошували на великій ролі отця
Аксентія у певні періоди їхнього життя. А про житейський шлях іменинника
нагадала ґрунтовна стаття «Молитва на світанку» Лариси Євдощук у
районній газеті «Карпати».
Народився 27 лютого 1916 року в селі Залісцях Кременецького (нині –
Збаразького) району на Тернопіллі. У багатодітній родині хліборобів
навчили чесно працювати, жити по-християнськи, дотримуватися заповідей
Господніх. За порадою і благословенням священика Сергія Олійника
впродовж трьох років здобував духовну освіту на пастирських курсах при
Почаївській Успенській Лаврі, але прагнення стати священиком здійснилося
не відразу – довелося рядовим червоноармійцем долати криваві дороги
Другої світової війни. Після одного з боїв у Східній Прусії, коли вщент
знищили їхній полк, мама Христина навіть одержала похоронку, що він
загинув 8 лютого 1945 року, похований у селі Вузен, округ Алленштайн.
То, на щастя, було помилкове повідомлення, але як витримало серце мами:
десь аж через рік вона довідалася, що її син таки живий. 3 квітня 1945
року штурмував Кенігсберг, а відтак у складі Першого Далекосхідного
фронту воював і з японцями. Вижив, переконаний, завдяки родинним
оберегам: батько, випроводжаючи на фронт, дав йому окремо видрукуваний
текст 90-го псалма, мама – іконку Божої Матері.
По завершенні війни до 6 травня 1946 року був старшиною 751-го Польового
пересувного госпіталю на Далекому Сході. Зарекомендував себе з
найкращого боку, через що начальство запрагло залишити його на цій
посаді і після демобілізації. Наполягали, до того ж тричі змушували
подавати заяву про вступ до партії. Згоди на понадстрокову службу не
дав, заяви про вступ до більшовицьких лав не написав, адже мав конкретну
мету – бути духовною особою. На Стрітення 1947 року його висвятили на
ієрея, рядового священика, а у березні того ж року вже почав свою
пастирську службу в селах Киселиці та Дихтинець. Колись, як відомо, Юрій
Федькович сприймав села Тораки, Киселиці, Дихтинець як «три раї». Нині
можна погоджуватися зі словами видатного поета, але в 1947-му та й у
наступні роки там було зовсім не райське життя, особливо священикові.
Був період, коли хоронив і тих, котрі впали від куль енкаведистів, і
тих, яких скосили кулі українських повстанців. Не міг виявляти власних
емоцій, симпатій чи антипатій, не мав права характеризувати їхніх земних
вчинків – то справа Всевишнього.
Незважаючи на заборони, тотальний контроль, антирелігійну пропаганду,
він охрестив і повінчав тисячі людей, докладав чимало зусиль, аби церкви
в обох селах діяли постійно.
Од гніву, од кари влади кілька разів його рятував статус ветерана
Великої Вітчизняної війни.
Упродовж 64 років залишатися священиком на одному місці вдавалося не
кожному. А той факт, що і в 95-річному віці відправляє службу Божу,
наголошували під час урочистостей, необхідно зафіксувати у книзі
рекордів Гіннеса.
Прихожани згадували, як їхній панотець добирався до них на карпатські
верховини і пішки, і верхи на коні, і як донедавна постійно їздив
велосипедом, чим прославився на весь колишній Радянський Союз.
Ленінградська кіностудія про нього, священика, який їздить карпатськими
дорогами простеньким двоколісним транспортом, спеціально зняла фільм у
1988 році до 1000-ліття хрещення Русі.
Спогади, привітання, віншування (були цікаві вірші місцевих літераторів)
звучали, наголошую, дуже щиро і природно. Вдало скомпоновані пісенні,
поетичні, танцювальні номери, виставки фотографій із сімейного архіву та
публікацій про ювіляра створили по-справжньому святкову атмосферу і в
Киселицькому, і в Дихтинецкому будинках культури. Самобутньо,
високопрофесійно грали музики гурту «Гуцульська тайстра» (керівник Юрій
Васильович Дашкевич). Національні мелодії, співанки у їхній
інтерпретації спонукали згадати про знаменитого на весь світ
нідерландського маестро Андре Ріє. Той зі своїм оркестром імені Йогана
Штрауса, який сформований з музикантів Нідерландів, Бельгії, Німеччини,
виступає на стадіонах різних континентів з програмою «Чари віденської
ночі». Обов'язково запрошує взяти участь у концертах і яскравих місцевих
музик. Якби «Гуцульській ватрі» вдалося виступити разом з А. Ріє,
упевнений, цей колектив обов'язково прославив би Україну.
Від усієї душі хочу подякувати організаторам і учасникам святкування
95-річчя мого тата через газету «Буковина», на шпальтах котрої
неодноразово мовилося про нього. Примітно, що живе він у Киселицях, де
Юрій Федькович, перший редактор цього часопису, вивчав грамоту в родині
свого рідного дядька протоієрея Івана Ганицького, тодішнього настоятеля
нашої сільської церкви. Допоможи, Господи, аби теперішній настоятель –
мій батько – ще багато років ніс Твоє слово людям!
назад...
Володимир Вознюк,
письменник, народжений
у селі Киселиці
-->
