Вишивають, творять за Гарасовими орнаментами не лише там, де живуть
українці. Сам дивувався, коли зустрів на XVIII слов'янському фестивалі в
Пенсильванії (Стейт Колледж) емігрантку з Латвії та смугляву майстриню з
африканського континенту, які ретельно знимкували узори зі скромного
альбому Георгія Гараса, опублікованого Авксентієм Яківчуком у 1974 році
(Київ, видавництво "Мистецтво"). Пояснював їм, що ті візерунки не для
писанок, таємниці творення яких філігранно освоїли жінки. "А колорит?",
"Символіка?" - наввипередки наполягали вони. "Удивительные композиции!"
- намагався ще кілька їхніх слів донести до мене перекладач-студент,
який володів російською.
Після відвідин нині діючої ювілейної виставки до 110-річчя від дня
наро-дження Георгія Гараса у нашому краєзнавчому музеї, де сучасних
вишиванок за взірцями художника зовсім небагато, так і хочеться
запитати нас із вами - носіїв рідної культури: кого б покликати на
Буковину, яких треба перекладачів, щоб розтлумачити, що, загубивши свою
унікальність, знехтувавши праматірною і правітцівською самобутністю у
світовому розмаїтті етносів, багатих мистецькими надбаннями, ми
втрачаємо і свою самодостатність. А творчість Гараса була і зостанеться
виразником нашої неповторності.
Це колись великий Чінгіз Айтматов у хаті вашковецького майстра
орнаментів впав на коліна. Перед його талантом і побаченою красою.
Справжньою. Незрівнянною. Бо нерозривною із землею митця. У всьому -
барвах, сплетінні знаків-символів, буковинській орнаментальній
вигадливості. А нині? Ми, сущі, так захопилися чужинським яскравим
крамом (вважається - модним), що з осель повикидали рідкісної краси
добротні буковинські вовняні килими, різьблене та керамічне начиння,
вишукані стародавні письмена - вишивки… Навіть портретам наших
прародичів у так званих євроремонтах місця не знайшлося. Ще й сучасний
вишивальний бум (наче й радіти треба) заполонив неньку-Україну виробами
схожими, одноманітними, нерідко по-збавленими смаку і майстерності
виконання. Серед них годі відшукати вишивку властиво буковинську,
гуцульську чи, скажімо, покутську… Традиційний колоритний стиль різних
етнічних куточків України замінили кітч, примітивна стилізація, іноземні
підробки. На щастя, поодинокі народні майстри таки творять самобутні
зразки мистецтва, що корінням глибоко сягають образного художнього світу
своїх краян. І коли ця проблема стосується збереження та розвитку всіх
видів народної творчості (не тільки вишивки), то, мабуть, час буковинцям
бути істинними продовжувачами справи Гараса, подати гідний приклад
реального піклування про відродження традиційних ремесел. І тут одними
переконаннями справі не зарадиш. Потрібні довготривалі, всеохоплюючі
мистецькі програми з належним фінансуванням (не таким уже й значним),
які об'єднали б зусилля влади насамперед (так роблять у цивілізованих
країнах), а також майстрів творчих спілок, навчальних закладів
художнього про-філю, музеєзнавців, благодійних фондів і, звісно ж,
небайдужих людей - доброчинців. Для останніх така меценатська діяльність
мала би стати особливо престижною і шанованою в державі. Бо ті
фестивалі, конкурси чи вернісажі, де беруть участь народні майстри,
поодинокі професійні художники декоративно-ужиткового мистецтва,
суттєво ніяк не змінюють загальної картини. Вироби, вартісні в
художньому сенсі, з вираженим буковинським колоритом, губляться серед
тисяч базарних речей дешевої сувенірної продукції, яку повсюди возять
спритні перекупники. Тож під час проведення велелюдних масових заходів і
святкувань варто окремо облаштувати містечка народних майстрів,
запрошуючи туди лише тих, хто гідно репрезентує народне мистецтво краю.
Давно пора відділяти справжнє від комерційного.
Свого часу Георгій Гарас створені нові орнаменти на окремих аркушах
роздавав людям. Їх так і називали - гарасівками, з них відшивали,
перема-льовували. Бувало, взірці передаровували. Художник щоразу
прислуховувався до побажань вишивальниць (мода завжди існувала),
обережно видозмінював народні візерунки, осмислював, творив нові,
вболіваючи, аби зберегти орнаментальний стрій підгірних карпатських сіл.
Це вже потім деякі "знамениті" позбавляли Гарасові композиції властивих
ко-льорів, відтінків, спрощуючи їх на свій лад. І при цьому ще й
навішували митцеві недоброзичливі ярлики. Однак майстер був вірний
власному розумінню місцевої традиції творення орнаментів, постійно
підкреслюючи глибинний зв'язок з нею. Здається, сам навколишній світ, у
який так був залюблений Георгій Олексійович, відкривав йому ті таємниці.
Добрий приклад сучасникам - не вдаватися до примітивного, спрощеного
розуміння народної культури, власне своєї душі. Чи зможемо затямити
науку митця?
Тоді й про "шароварщину" мова не йтиме. А то звинувачуємо когось за таке
принизливе означення, не даючи собі одвіту: винні ж самі, бо не сягаємо
витоків етнокультури на тій землі, де вперше побачили світ Божий, а
колись - наші батько і ненька, бо не вникаємо у сутнісну духовну основу
тих, хто жив і творив до нас. Ми частенько відриваємося не лише од
свого коріння, а вже й від родинного гілля. Тож чи дивина: народну
творчість нині грубою дратвою прилаштовують до різноманітних шоу,
розважальних оказій, вечірок, навіть представницьких урочистостей.
Вибирають, як правило, те, що виглядає яскраво, епатажно, глузливо. Яке
там розуміння народної естетики в одязі та поведінці, скажімо, на
конкурсах краси, коли, так би мовити, стилізовані строї на сцені більше
нагадують карнавальну переберію, аніж підкреслюють внутрішню красу наших
українських дівчат! Мода на українське чудово сприймається й радує,
коли вона правдива, а не вулично-балаганна.
…Розглядаю весільне фото Георгія та Євдокії Гарасів, знімки їхніх
дітей Наталочки і Михайлика (до болю прикро, що так рано полишили білий
світ), родинні світлини цієї завжди привітної до людей сім'ї (тут і
гостей було багато - з усіх-усюд)… На папір просяться слова Олеся
Гончара, який також був у цій господі: "…найвища краса - це краса
вірності". Вірності один одному - так і прожили Євдокія Петрівна та
Георгій Олексійович, вірності рідній землі, аби зробити її кращою,
вірності покликанню творити красу. Цим даром Господь щедро наділив
обох: чоловік малював, писав вірші, грав у народному театрі, співав;
дружина вишивала за його орнаментами (того вишиття в скриню не
вмістити), ткала. Разом квіти й садочок доглядали, кожну стежинку й
травинку берегли для власної душі і для людей. Чи збережемо той скарб і
ми?
Вашківчани до Гарасів дороги не забувають. Пишаються своїм славним
земляком. Розкажуть, як трепетно оберігала його творчий доробок Євдокія
Петрівна. Навіть обійстя після смерті чоловіка тридцять один рік (!)
підтримувала незмінним, приймала численних туристів, гостей,
розповідала, пригощала. Нині садиба Гарасів дещо змінила свій вигляд.
Вона перейшла у спадок Володимиру Мар'янчуку - вашківчанину з
діда-прадіда, батьки якого, до речі, мають спільне родинне коріння з
Георгієм та Євдокією Гарасами. Цієї передвесняної пори Гарасового ювілею
меморіальний музей і виставкова зала (колись збудована на кошти держави
та громади, як і нова хата для господині) знову олюднились.
Уславлену оселю відомого українського митця (споруда перебуває у
Державному реєстрі пам'яток історії та культури) відвідали представники
влади, громадськості, творчих спілок, музейники. Власне, завдячуючи
зусиллям працівників обласного краєзнавчого музею тридцять шість років
тому було сформовано та відкрито експозицію меморіального музею
Г.Гараса.
Тривалий час Євдокія Петрівна навіть одержувала скромну зарплатню як
доглядачка цього привабливого куточка духовності. Через роки унікальна
колекція намальованих орнаментів, рідкісних фото, документів, особистих
речей художника та його сім'ї потребує ретельнішого догляду, наукового
нагляду, правильного збереження і реставрації. Дещо слід оформити
заново, ще раз впорядкувати, досконало описати й, можливо, створити фонд
музею, приховавши у запасники окремі речі, яких назбиралося багато.
Звісно, у цьому можуть допомогти тільки фахівці. Прикро, але досі ні з
боку власника, ні від представників держави найменшої стурбованості не
виявлялося. Така ситуація складається, на жаль, не лише навколо музею
Гараса. У нашій країні приватні збірні, які є надбанням народу, не
захищені юридично, ними ніхто не опікується і не сприяє їхньому
активному функціонуванню. Відповідно, й позиція власників адекватна: зі
своїм роблю, що хочу.
Що ж до спадщини Гараса, є сподівання: так не станеться. Незважаючи на
молодий вік, Володимир Мар'янчук добре розуміє свою відповідальність
перед світлою пам'яттю Георгія Олексі-йовича та Євдокії Петрівни. У
цьому запевнив господар музею учасників святкувань у Вашківцях, які
зорганізувала міська рада та громадськість. Тож будемо сподіватися, що
після діалогу й порозуміння між власником музею та відповідальними
посадовцями від влади наступить конструктивна співпраця. Гарасову оселю,
яка стала для багатьох людей осередком натхнення і дорогим серцю
місцем, необхідно не тільки зберегти для нащадків, а й привести до ладу
за всіма вимогами сучасних європейських музеїв. Охочі порадити і
допомогти у цьому знайдуться. Добрим прикладом тут може стати досвід
літературно-меморіального музею Юрія Федьковича у Чернівцях чи музею
гончарства у Коболчині на Сокирянщині, де громада і влада об'єднали
свої зусилля.
...І все ж недільний день Гарасових іменин був щемливо душевним та
по-домашньому щирим: сердечну любов до майстра виповідали всі - від
екскурсоводів до маленьких співаків і танцюристів на сцені, від майстрів
народної творчості, які розгорнули свою виставку, - до поважних
вашківчан у залі.
Хоча, напевне, найкоштовнішим дарунком для шанувальників творчості
художника-орнаменталіста вже третій рік поспіль є яскравий сучасний
альбом "Світ української вишивки. Феномен Георгія Гараса", який вийшов у
Львівському видавництві "Мс". Це найповніше зібрання творів майстра
орнаментів побачило світ завдяки неперестанній турботі та душевній
щедрості родини Сивуляків зі Львова, насамперед батька сім'ї - світлої
пам'яті Богдана Йосиповича.
Усіма барвами краєвидів Буковини цвітуть орнаменти на сторінках цієї
книги. Колись, три-чотири десятиліття тому, вони так само всміхалися,
тішили нас із сорочок, рушників, серветок, подушок… Тоді Гараса вишивала
вся Україна. На цьогорічній виставці у краєзнавчому музеї бачимо роботи
лише чотирьох майстринь - Лариси Канюк, Ольги Косило, Олени Чайки та
Людмили Черняк. Велика вдячність їм за це. Тільки чи й надалі зручно
буде стверджувати, що шануємо ми своє на своїй землі?..
Тоді, може б, наступне пошанування Георгія Гараса розпочати з ґрунтовно
підготовленого науково-практичного симпозіуму на тему "Збережімо
народне традиційне мистецтво рідного краю"? Гарасове ім'я в українській
культурі зобов'язує нарешті діяти.
Микола ШКРІБЛЯК,
заслужений діяч мистецтв
України, заступник голови
Чернівецького обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України, член Національної спілки
журналістів України
Фото Олега САЩУКА
та Дмитра ЧОРНОКОЗИ
|