Незабаром
минає 148 років від дня народження Івана Миколайовича Бажанського,
одного із видатних, хоча й напівзабутих педагогів, письменників і
просвітителів Буковини…
О, які ви люди!? Як би ви то знали,
Як серце любов’ю моє до вас горить …
Ровесник „буковинської орлиці” – Ольги Кобилянської (1863-1940),
провідний український педагог та просвітитель Буковини, Іван Миколайович
Бажанський, який пропагував протягом 47 років педагогічного життя
гуманістичні ідеали національної культури, народився 26 лютого 1863 року
на берегах «доброго, тихого» Дністра у с. Дорошівці, що на
Заставнівщині. Письменник полишив по собі багато записів у щоденниках та
автобіографічних творів, що дозволило дослідникам (у першу чергу В.
Михайловському, Н. Черкач, І. Руснаку та І. Червінській та багатьом
іншим, у т. ч. автору: див. літературу про І. Бажанського) простежити
його життя, враховуючи ці записи.
Автор: ОЛЕКСАНДР ОГУЙ
За записами письменника, він уперше побачив світ у
«мокрій, темній, курній та вогкій хаті»-ліплянці під горою, що затуляла
сонце, місце під яким малий буде добиватися все своє життя. Батьком його
був працьовитий, холерично-запальний, проте відхідливий сільський
кушнір Микола Стефанович Бажанський (1832-6.11.1886), походженням із
Снятина, а матір’ю – «все веселого настрою, при тім дуже дітклива і
чутлива», сангвінічно-меланхолійна Параскева Паньків. Сім’я була дуже
бідна – маленьку нивку (20 пражин) було закладено за горілку для клаки
(сільської взаємодопомоги) і гроші були «дуже рідкий гість у хаті».
«Хліба ніколи не ставало, – згадував у своєму щоденнику Іван. – Треба
було в людей заробляти. Тата майже ніколи не бачив я дома, хиба в неділю
та свято;
був все на роботі в дворі (панськім) або в людей». Той, заробляючи
астму, що зведе його дочасно в могилу, працював там біля молотарки та
січкарні за мізерні гроші – до двох шісток (20 кр. на день чи 6 фл. на
місяць), бо ремесло кушніра не давало йому змогу прохарчувати сім’ю.
Постійний нестаток у хаті змушував і малого, єдину дитину в сім’ї, важко
працювати за десятий сніп та «сапати на панськім лану за гірку
третину».
У хлопчини з чудовою пам’яттю – у віці 2,5 років
запам’ятав у деталях призов односільчан на австро-прусську війну 1866 р.
– прорізався нестримний потяг до пізнання. Тому в шестирічній
православній народній школі рідного села, куди прийшов восьмирічною
дитиною, Івась захопився читанням (слізно благаючи батьків придбати нові
книжечки, які він захоплено їм читав вголос) та блискуче навчався. Про
це згодом писав: «Наука в школі йшла мені легко і скоро, за три роки
надігнав я тих, що ходили 6 років». Тоді ж, наслухавшись наспівів рідної
матері, яка «любила все говорити в приказках або вживати відривків
народних пісень» – „нема то на світі, як рідная мати!”, він склав у 4-му
класі перший вірш («Прилетіла зозулечка і стала кувати. Вийди, вийди
господарю в садочок із хати!»), а в 14 років – пісні на народні мотиви.
Дитина, яка крім усього багато читала – «не було відай такої рускої
книги в священика або учителя, аби я єї не читав», швидко переросла
можливості школи. Вчитель Василь Радик, який сам закінчив шість класів
гімназії – дуже багато для сільської школи, та парох Євсей Андрійчук,
зауваживши таланти малого, порадили батькам віддати того до Чернівців.
Малий благаючи погрожував: «Якщо не віддасте, то сам втечу до
Чернівців». Батьки, які вагалися («Нема відки. От хліба нема, не то»),
нарешті зважилися порушити сільський пропис: «най буде мужиком, най
гарує, як його тато» та рішилися йому дати освіту. Для цього вони
зібрали з останніх сил дещо грошенят, взяли наперед за роботу 6 левів (6
австрійських флоринів), купили для поїздки малому харчів та чоботята.
Чернівецький період життя письменника, що мав свої труднощі, тривав з
1877 по 1886 р. У Чернівцях малого не прийняли до німецької
лютеранської гімназії, бо добре не розумів німецької мови. У
православній народній школі, відомій ще як волоська (чи румунська), де
йому, може, й довелося скуштувати різки «сивого з величезними вусами
домнула професора» Г. Костянтиновича – не дуже добре володів румунською і
не завжди знав німецькі закінчення, 13-річний Іванко незабаром став
одним із найкращих. Мешкав разом з 12 учнями, а також курми та гусьми,
за віршем «Станція школяра» (1881), напівпроголодь у жахливих умовах.
Помешканням була, за його іронічною заувагою, «красна камениця» –
напіврозвалена станція (квартира) фірмана Йосифа Фільковського, що
«нічого доброго – ні дверей, ні вікон немає», проте платив лише одного
лева (шосту частину батьківської місячної платні). Вранці їв черствий
хліб, на обід бараболяну зупу з кулешею, а на вечір – знову черствий
хліб. Більше того, їв Іванко чи ні, але він ішов (часто на морозі)
рубати дрова «професорові». Батьки допомагали, але тато важко працював, і
увесь тягар звалився на матір. За спогадами письменника, не раз його
мати, яка знала, що тому немає чим на «станції» поживитися, просила
багатих односільчан, діти яких навчалися у чернівецькій гімназії,
передати міх з харчем до Чернівців. Ті з неї кепкували: «Хочеш мати з
сина пана, то носи бесаги, як гуцульська кобила». І та несла міх 5 миль
до Чернівців «із кривавими плечима» і босими ногами по ожеледиці. Тяжко
несла, одного разу впала біля дороги і ледь не замерзла, якби не добрий
фірман, який завіз її, напівзамерзлу, до Чернівців. Ось тому сину, в
якого загострилося почуття відповідальності до покладених на себе
обов’язків, треба було поспішати …
Успішно завершивши народну греко-ортодоксальну (православну) школу,
Іванко, «найгорячійше бажання якого було стати учителем молодіжи нашого
бідного народу», записався у вересні 1880 р. проти волі батька, який
хотів бачити його священиком, до 5-го класу вправ (Übungsschule) при
вчительській семінарії. Г. Жанковський, «господар 5 кляси», оцінивши
величезне старання учня, успіхи та відсутність пропусків, видав йому
свідоцтво й за 6-й клас, тобто за рік (замість двох) Іван Бажанський
закінчив у семінарії підготовчі курси. Більше того, побачивши бідність
Івана, Жанковський сприяв наданню тому допомоги розміром у 40 левів. 10
левів пішло за квартиру, а решту Іван передав вуйкові на відкуп
закладеної батьківської ниви. Згодом небагаті батьки виробили свідоцтво
про бідність (зберігається в краєзнавчому музеї), що дало право на
державну «велику стипендію» протягом 5 років (спочатку 100, а потім 120
флоринів на рік). З 1881 р. І. Бажанський вчиться «висщій науці»
викладовою німецькою мовою в учительській семінарії (нині педагогічний
коледж ЧНУ). Цю семінарію відкрили в 1871 р. на виконання нового
шкільного закону від 14.05.1869 р., яким готувалося забезпечення
промисловості та сільського виробництва монархії підготовленими кадрами.
У семінарії в різні часи здобували освіту українські просвітницькі
діячі Буковини бідного та середнього статку: у т.ч. педагоги-літератори:
Іван Синюк: 1866-1953; Сергій Канюк: 1880-1945; Іларій Карбулицький:
1880-1961; Іван Діброва: 1881-1917; Данило Харов’юк: 1883-1916;
М.Марфієвич: 1898-1967; Остап Вільшина: 1899-1924; громадський діяч,
депутат сейму Т. Іваницький (1860-1933), оперний співак Орест Руснак
(1895-1960) та ін.). Завдяки активній діяльності цього закладу, що
готував учителів, кількість шкіл за два десятиліття практично подвоїлася
– з 167 (1870) до 335 (1896), причому кількість учнів зросла до 20 тис.
українських дітей. Це згодом забезпечило суттєве зростання економіки
краю на початку ХХ ст.
Ставши студентом семінарії, Бажанський почав підучувати й інших.
Фінансово становище його рідних було вже легшим – Іван мав «велику
стипендію, добрі приватні лекції, щадив злишній гріш, та за то і хата, і
корова у старих була» («Добра дитина»). У семінарії навчання було
достатньо результативним: завдяки заміні москвофіла І. Глібовицького на
С. Шпойнаровського, перекладача та популяризатора творчості Т.Г.
Шевченка, викладання рідної мови стало суттєво ефективнішим попри всього
3-4 год. факультативних занять. У семінарії Іван, крім глибокого
оволодіння основними предметами та декількома мовами (українська,
румунська, німецька, додатково польська, російська та ідиш), навчився
регламентувати життя, почав писати щоденник, вивчав музичну нотну
грамоту та записував буковинський фольклор (про Довбуша та Л.Кобилицю),
зачитувався як поезією Т.Г.Шевченка, так і О.С.Пушкіна, захоплено
відвідував драмгурток – оптимальну форму роботи з мало просвіченими
масами. Пройшовши захоплення москвофільством, саме за час навчання в
семінарії Іван чітко сформулював для себе активну навчальну та
громадську позицію, прилучившись до студентського товариства «Союз»
(1875-1921).
У 1886 році І. Бажанський, успішно склавши іспити з української,
німецької і румунської викладових мов, дістав диплом педагога, що давав
йому змогу працювати в школі. На той час в умовах загрозливого для
монархії ствердження румунської національної ідеї австрійська влада
почала більше дбати й про українське шкільництво, і на Буковині стали
все більше відкривати українські школи по різних невеликих селах. Проте
«було ще багато сіл, які про школу й не снили,— писав І. Бажанський в
автобіографії,— а мене кортіло в однім з цих послідніх сіл учителювати,
тому і подався я на Боянчук, де того року мали створити однокласову
школу». Але в повітовій шкільній раді в Кіцмані сказали, що «кандидатові
з трьома мовами належиться посада в Лужанах, а не в Боянчуку». 15
вересня 1886 р. І. Бажанський перейшов у Лужани та й почав працювати
вчителем. Разом із ним по смерті батька (6.11.1886) жила його мати, яка
порядкувала господарством. Наступного – 1887 р. року його відвідав в
Лужанах о. Е. Мартинович, повітовий інспектор, який, не отримавши
очікуваного хабару, звинуватив Бажанського у «політиці» за прогресивні
погляди педагога та його любов до рідної мови (учні на перевірці
процитували вірш: Ой ти, наша Буковино, /Ненька наша рідна, /Ой чому ти,
Буковино, /Така дуже бідна? /… Зрікаються рускі діти рідної мати) і
перевів того восени 1887 р. у віддалене від Чернівців село Вікно
Заставнівського повіту (неподалік рідних Дорошівців).
У селі Вікні Іван Бажанський був спершу учителем та (попри певні
конфлікти через відкриття читальні з місцевими дідичами та
священиком-волохом Петрашком, який називав читачів «гайдамаками та
уніатами») за досягнуті успіхи став старшим учителем (надучителем), а
потім директором школи, загалом пропрацювавши там 24 роки. У Вікні
молодий учитель одружився (2.8.1889) з донькою вчителя з с. Чорний Потік
Оленою Жибачинською, яка через п’ять років через хворобу серця та
подальший параліч померла, полишивши йому слабовитих синів Євгена та
Лонгіна. По смерті синів лік від болю утрати знаходив у праці – сотні
вікнянських дітей отримали в Івана Миколайовича добру науку, завдяки
чому школі через 10 років за значні успіхи дозволили розширити навчання
до 3 класів, а згодом – і до 4-х. Тоді ж було одруження (12.8.1896) з
дочкою дяка з Сомушина Веронією Іваницькою (1877?-1947), народження
донечок – Ольги і Наталки, що, як і праця, підтримало його в житті.
У лужано-вікнянський період свого життя (1886-1911),
виховуючи дітей, І. Бажанський працював з їхніми батьками, запрошував
тих на уроки, безкоштовно навчаючи грамоти, «став любимцем малого і
старого. Всі єго любили, всі поважали, як свого щирого приятеля,
дорядника», писав він, дещо ідеалізуючи ситуацію в оповіданні «Рідна
дитина», однак люди «горнулися до нього, особливо біднійші» («Про
себе»). Для випускників він дидактично застосував «повторну науку», коли
ті поверталися на шкільну лавку після завершення навчання;
організовував практичні заняття з садівництва та бджільництва
(закінчивши для цього курси пасічників у Сторожинці) тощо. Опираючись на
підтримку громади, збудував згодом нову школу у с.Вікно.
Реалізовуючи набутий досвід учительської роботи, І. Бажанський працював у філії товариства «Руска бесіда», відоме як «Руська школа»,
відзначаючись активністю. У 1888-1890-х рр. він активно виступив на
вчительських конференціях з матеріалами про організацію роботи народних
шкіл, які були опубліковано в «Педагогічних листках». У конкурсі на
кращу назву дитячого журналу перемогла саме його «Ластівка». За
публікацією в «Буковині» за серпень 1899 р., саме «надучитель Іван
Бажанський передав заощаджень 100 зр. (золотих ринських) товариству
«Руська бесіда» на фонд для задопомоги бідних учеників мужицького роду з
Кіцманського повіту», що становило немалу на той час суму – вартість
коня. Активна діяльність надучителя сприяла до утвердження його
авторитету серед педагогів. У 1904-1907 рр. у Вашківцях видавався
вчительський суспільно-науковий та літературно-художній двотижневик
«Промінь», до видавничого комітету якого запросили і Бажанського (поруч
із К. Малецькою та Є. Ярошинською). У 1904 р. (після вчительського віче у
Львові) та згодом у 1905 р. брав участь у спільних
буковинсько-галицьких учительських конференціях у Чернівцях, присвячених
створенню української національної школи. На честь приїзду владики
Володимира Репти музично обізнаний Бажанський, який був не лише гарним
вокалістом (співав у церковному хорі та брав участь у концертах
музично-хорового товариства «Боян») і добрим скрипачем (ходив на шкільні
заняття зі скрипкою), а й нотно грамотним спеціалістом, написав
пісню-ораторію «Щаслива ся днина».
Попри успіхи, педагог відчував певні проблеми. Відкриття
читальні та постійне перебування серед народу суттєво наблизило І.
Бажанського, який знав зі власного досвіду злидні, до розуміння потреб
та болів буковинського селянина, яким він і сам був за своїм
походженням. Тому І. Бажанський мав бажання поспілкуватися, поділитися
думками про покращення життя громади (у т.ч. і через навчання), проте
відчув як у Лужанах (де його ідеали вперше «затьмилися»), так і в Вікні
повну культурну ізоляцію та неприйняття священиками і дідичами. Ця
самотність посилилась через недовірливість («темне пятно давньої
неволі») неписьменних батьків давати дітей до школи. Згодом він дорікне
батькові в поезії «Ти хотів мені, мій батьку…» (1916): «Ти послав мене
до школи розуму учитись… / бо думав, що вчені
люди ліпше поживають, /хліба-солі вони мають, недолі не знають …».
Підсумовуючи, він зауважив: «Плакав ти батьку, ти в неволі, а я на волі
плачу… ти ніс горе, та не бачив, а його бачу, але скинути не в силі, і
тому я плачу». Плач від безсилля покращити становище громади (М.
Лазарук) був властивим сільській інтелігенції тих років, тому учителю
нічого не залишалося, як стати на шлях просвітництва через пресу.
Набувши непересічного досвіду педагогічної роботи в
школі, І. Бажанський розпочав активно виступати в буковинській пресі.
Саме на середину 1896-х рр. (вікнянський період) і припав розквіт його
літературної творчості. Це сталося за активного сприяння О.Маковея,
редактора «Буковини» (1895-1897), який втілював в життя демократичну
програму газети, розроблену ще Ю. Федьковичем. Молодий редактор залучив
до активної співпраці більше ніж три десятки нових авторів, до числа
яких належали Є. Ярошинська, І. Синюк, І. Бажанський та ін., численні
оповідання та поезії яких з’явилися на сторінках буковинської преси. І.
Бажанський (отримавши європейський досвід після відвідин у 1896 р.
виставок у Відні, Будапешті та Празі) брав активну участь і в
громадсько-літературному житті. На ювілей Котляревського, що відзначався
в Чернівцях, поет відгукнувся віршем «Надія» (1898), проповідуючи силу
рідного слова як «водиці святої хрусталі».
14/27 липня 1911 року І. Бажанського переводять (за його бажанням) на
посаду надучителя (директора) дівочої і мішаної народної школи у
Вашківцях, чим розпочався вашківецький період його життя (1911-1933).
Проявивши себе блискучим вчителем – перевіряючі інспектори оцінювали
його заняття на «дуже добре» (02.1914), педагог організував гурток
рукоділля та вишивання, де керувала його дружина – Веронія, курси
бджільництва та лозоплетіння, курси куховарства для дівчат, проводив
сходини для батьків та керував філією «людового університету» для
дорослих, курував Вашківецьку читальню «Просвіти» та Народний дім. За
словами О. Іваницького, педагог «був тихим, дуже видатним і взірцевим
працівником у школі і поза школою». Належав до всіх українських
центральних і повітових товариств. На «залізний фонд» тов. «Народний
Дім» у Чернівцях пожертвував 400 корон. На тодішній час дуже поважна
сума. Тішився довір’ям товариств, які його стало вибирати як свойого
речника до повітової шкільної Ради і інших репрезентаційних становищ
шкільних установ». І надалі І. Бажанський брав активну участь у
суспільно-політичних заходах (1913: зустріч з І.Франком у Чернівцях).
80-річна Б. Березовська з Вижниці згадувала десять років
тому в інтерв’ю з І. Червінською: «Це був учитель, який знав буквально
все і того ж навчав своїх учнів». Учитель, який сповідував принцип
народності на основі історії та традицій рідного краю, багато
подорожував та фотографував (був одним із перших фотоаматорів Буковини),
проводив археологічні розкопки в урочищі Коритниця, де були рештки
трипільського поселення, та в літописному Хмелеві (Карапчів) для
заснування шкільного музею, записував коломийки та легенди,
використовуючи їх (як і народні звичаї та традиції) в педагогічній
практиці. Ігровим способом через іграшки навчив свою трьохлітню дочку
Ольгу читати, а згодом – і дволітнього сина Олі Дениса.
У Вашківцях він пережив війну, яку блискуче та неповторно описав у
своїх щоденниках (частина «Війна») та в оповіданні «Шпійон». У 1917 р.
його обрали шкільним інспектором Вашківського повіту. В часи війни в
нього ще більше міцніє думка: «Україна стрепенеться, скине з себе пута і
покаже, що й вона вміє жити вільним життям, як і всі другі вільні
народи» [Щоденник, с.5-17]. Уже в пост-стресовій ситуації – після
завершення війни – на початку жовтня 1918 р. Іван Бажанський важко
захворів, проте, сповнений свого месіанства, вольовим зусиллям, про яке
засвідчує його неопублікований раніше вірш „Хвороба”, він зумів
піднятися: „Хворобі не здавайся. / З постелі піднімайся! / Величні
подвиги / ждуть тебе в житті”.
Подвигом його став опір румунізації краю – коли
вашківчанам та йому особисто рекомендували записатися румунами,
Бажанський почав вимагати проведення плебісциту, що заставило нову владу
відступити. Завдяки гарному знанню румунської мови, іспити з якої склав
ще в семінарії – він залишався інспектором українських народних шкіл
Вижницького повіту. Перекладаючи для наснаги В.Александрі, працював на
цій посаді до осені 1926 року, до виходу на пенсію, коли знову
розпочалася інтенсивна румунізація краю. Попри пенсіонування, в 1928 –
на початку 1929 р. – зі зняттям стану облоги в Буковині І.Бажанський
кинувся захищати українську школу, організував велелюдні віча, активно
виступав перед громадами. 94 громади зібрали майже 10 тис. підписів за
збереження шкіл з українською мовою, завдяки чому в школах з українською
більшістю учнів, за законом від 31.11.1929 р., на українську мову було
відведено до 8 год. на тиждень у нижчих класах.
Відстоявши мову та засіявши ниву людських душ розумним, добрим,
педагог відійшов у вічність 20 травня 1933 р., полишивши дружину Веронію
(1885-1947), улюблених дітей – Ольгу (Лялю) та Наталю і свої твори та
численні праці. За некрологом О. Іваницького, «його похорони були
небуденною маніфестацією у Вашківцях»: було проголошено траур – вивішено
чорний прапор, прийшли діти обох шкіл з вінками, виступала й місцева
інтелігенція. Побажанням було, щоб жила «його память, доки нас стане!».
Продовжимо, доки «нас стане», доки стане й тих, хто
читав його твори, щоб незабаром – у 2013 р. гідно відзначити 150 річницю
від дня народження Івана Миколайовича Бажанського, непересічної людини й
патріота!
ОЛЕКСАНДР ОГУЙ (Чернівці)
-->
