Коли Леонтій Іванович Сандуляк жив у Чернівцях, кожного разу при
зустрічі після слів вітання я запитував його: «Чи пишете спогади?» Адже
він був у епіцентрі доленосних для України подій, тож зобов’язаний
залишити для нації свої спогади. Через деякий час Леонтій Іванович
справді написав спогади, презентував книжечку в Чернівцях, але то були
спогади про його власне становлення – як людини, як лікаря, як ученого. А
мене цікавили спогади про утвердження української державності.
Нещодавно в Чернівецькій обласній бібліотеці імені М. Івасюка Леонід
Сандуляк при вщерть наповненому читальному залі презентував нову книжку
під назвою «Не мовчіть – і вас почують». Розказавши побіжно про свою
молодість, зокрема, про роки служби в армії, які він вважає
найщасливішим і безтурботним періодом свого життя, Леонтій Іванович
підходить до основного. Розповідає, як його обирали депутатом Верховної
Ради СРСР, як комуністична партія та чиновники чинили опір, намагалися
скомпрометувати його, позбавити депутатського мандата, вигнати з роботи і
таке інше.
Далі – про хвилюючий період заснування РУХу за перебудову, про
установчу конференцію РУХу, що відбулася в училищі №8. Але він помилково
пише, що на сцені був синьо-жовтий прапор. Не було. Бо і я сидів тоді в
залі й бачив. Не згадує й про те, як гості з Івано-Франківщини
наполегливо добивалися, щоб їм дозволили внести в зал свій синьо-жовтий
прапор, але їм не дали цього зробити. Коли оголошували про те, що мітинг
відбудеться в музеї просто неба, то суворо попередили, щоб там не було
синьо-жовтого прапора, бо мітинг закриють. Богдан Кравчук пояснював зі
сцени, що таке тризуб. Уже була темна ніч, коли проводжали гостей аж до
Пруту, бо за Прутом був їхній транспорт, йшли колоною серединою вулиці,
співали січових пісень, а навколо бігала міліція.
Дуже добре, що Л.Сандуляк наводить багато різних документів, зокрема,
статей із газет, що він писав і що писали проти нього. Це яскраві
свідчення доби. Детально розповідає про з’їзд РУХу в Києві, про те, як
комуністичному ідеологові Леонідові Кравчуку пришпилили на піджак
синьо-жовтий значок, а він той піджак зняв, удаючи, що йому дуже душно.
Не обминає Л.Сандуляк захворювання чернівецьких дітей на алопецію,
розповідає про свою діяльність у Москві, як опозиційного депутата, про
участь у Народній Раді у Верховній Раді УРСР. Найвищим піком подій
була підготовка Акту про незалежність України, до чого Л.Сандуляк мав
безпосереднє відношення разом із Героєм України Левком Лук’яненком, який
тепер написав передмову до книги.
Леонтій Іванович інколи робив ефектні, несподівані, резонансні речі.
Наприклад, подав до суду скаргу на обласний комітет комуністичної партії
за те, що незаконно займає колишнє приміщення австрійського намісництва
і не платить за це грошей. Отже, приміщення треба повернути міській
громаді й заплатити за користування ним.
Коли було ГКЧП, Леонтій Сандуляк ранесенько прийшов на телебачення, щоб
заявити свій протест. Цим неабияк злякав телевізійне керівництво. Його
записали, відеострічку віддали в КДБ. Там її трохи попсували, але в ефір
не дали. Аж коли ГКЧП розпалося, тоді «героїчно» віднайшли виступ
Сандуляка і дали в ефір. Навздогін.
Велику частину книжки займають розповіді про вихід із комуністичної
партії, про діяльність Л.Сандуляка на посту першого посла України в
Румунії. Є роздуми про екологію, про глобалізацію, про долю української
нації та інші пекучі проблеми сучасності.
Книжка Л.Сандуляка – це яскравий документ епохи, небайдужа розповідь про
час та людей, це міцна цеглина в підмурок будівництва державності
України. Це те, що залишається прийдешнім поколінням, щоб вони знали хто
ми, що ми і чиї ми діти. Це орієнтир у сутінках нашої складної історії.
Василь СЕЛЕЗІНКА,
заслужений діяч мистецтв України,
член правління обласного об’єднання
ВУТ «Просвіта» імені Т. Шевченка
-->
