Чернівчанка Анастасія Добровольська вже десятий рік працює за
кордоном. Якщо вірити офіційній статистиці, таких, як вона, українців,
нараховується від трьох до семи мільйонів - різні джерела подають різні
цифри. Хоча істинне число наших заробітчан, розкиданих по світу, не
назве ніхто… Знайти людину, яка би погодилася оголити душу й відверто
відповісти на не завжди приємні запитання, було непросто. Анастасія ж,
котра саме в ці дні гостює вдома, на пропозицію газетної публікації
відреагувала спокійно, лише здивувалася: "Кому це буде цікаво? Це ж мій
особистий вибір, моя доля". "Але подібний вибір зробили мільйони! -
добирала переконливих слів, аби все ж вмовити жінку на інтерв'ю. - То
хіба можна робити ви-гляд, ніби проблеми не існує? А розповідь з перших
вуст взагалі ціни не має!" "Може, й так, - почула невпевнене у
відповідь. - Та ще не народився журналіст, який би зумів передати, що
відчуває людина у тій чи іншій життєвій ситуації..."
- …Коли треба залишити сім'ю і поїхати в чужу країну найматися до чужих людей…
- Оце "треба" мені ніхто не нав'язував. Старшій доньці вже
виповнилося шістнадцять, і ось-ось мало виникнути питання про її вищу
освіту. За які гроші? Я працювала в одній із державних установ, зарплату
отримувала маленьку. Чоловік, правда, приносив додому значно більше,
бо, закинувши у шухляду диплом учителя, як і сотні інших чернівчан,
опинився на Калинівському. Але ми тільки-но виплатили кооператив, і
наших доходів вистачало лише на скромне сьогодення. У мене було два
шляхи: або, як чоловік, заплющити очі на вищу освіту (до речі, не одну -
навчалася спочатку в Москві, а потім у Львові) та пристати до торгуючих
край дороги (пам'ятаєте, як у дев'яності роки вирувала стихійна
торгівля?), або "сховатися" за кордоном. Щоби не згоріти від сорому, де в
маленькому місті тебе багато хто знає, я обрала друге. Мене навіть не
зупинило те, що проти мого заробітчанства категорично виступила мама.
Звичайно, я добре розуміла її настрій, коли вона бідкалася: "Я так
завжди пишалася перед односельчанами, що ми з татом, хоч працювали у
колгоспі, вивели дітей у люди, і тепер вони мають вищу освіту, живуть у
місті, а ти хочеш змарнувати наш труд!" Забігаючи наперед, скажу: перші
три місяці за кордоном, коли я телефонувала мамі, вона кидала слухавку -
не могла пробачити. І тільки зовсім недавно зізналася: "Я чула твоє
"Добрий день, мамо!" й полегшено зітхала - значить, жива-здорова. І
знову чекала твого дзвінка..."
- А які настрої перед від'їздом панували у Вашому домі?
- Невеселі. Особливо не виходило порозумітися з меншою,
одинадцятирічною, донькою - вона ніяк не могла второпати, чому мама
полишає їх. Я не вигадала нічого ліпшого, ніж сказати: "Їду купувати
кухню". Такий аргумент видавався переконливим, бо не так давно ми
вселилися у нову квартиру і ще не мали всіх меблів. Проте перелякана,
ображена дівчинка, ковтаючи сльози, розгублено допитувалася: "А кого ж я
називатиму мамою?!"
- Можна лише уявити, яким було розставання…
- Розставання як такого не було. Про день від'їзду знала лише
одна людина - мій чоловік. Вранці діти, як завжди, встали, поснідали,
зібралися, і по дорозі на Калинівський тато завіз їх у школу. А через
якусь годину під наш будинок прибув бусик, і разом з іншими буковинцями я
вирушила у невідомість під назвою "Італія"… Мине майже три роки, перш
ніж я знову побачу своїх дівчаток. А тим часом… Аби не робити їм надто
боляче, до всіляких вигадок уже вдавався чоловік. Мовляв, мама поїхала у
Львів і, хтозна, може, скоро повернеться додому. Ось на таких хвилях
непевності та недомовок попливли мої красуні у самостійне життя. І як
виявилося, подорослішали того ж дня, коли після уроків не застали мами
вдома.
- Коли жінка їде на заробітки, а чоловік залишається, мимоволі виникає питання, а чому не навпаки?
- У будь-якій справі повинен переважати здоровий глузд… Навіщо
руйнувати нехай скромний, а все ж налагоджений бізнес у Чернівцях? Та й
Італія потребує більше жіночих, ніж чоловічих рук. Але, напевно,
найголовніше навіть не це… Хіба кожна мати, як я, могла би спокійно
залишити практично малолітніх дітей на батька? Зверніть увагу - не на
бабусю, котра і зварить, і прибере, і випере, а на чоловіка, який на
базарі - за себе, а вдома - за маму.
- Як зустріла Вас Італія?
- Колись давно, в юності, я захоплювалася цією країною. Для мене
Італія - це Леонардо да Вінчі, Мікеланджело. Знала й іншу Італію -
кінематографічну, із Софі Лорен та Марчело Мастроянні в головних ролях,
коли на екрані вирували багатослівні емоції, нестихаючий галас,
південний темперамент. Справжня ж Італія - неймовірна! Я б навіть
сказала, багато-гранна. У кожній місцевості - свій діалект, свої звичаї,
навіть архітектура різна! Але про це я дізналася не відразу, бо перша
зустріч із цією сонячною країною випала, м'яко кажучи, несонячною. …Як
не важко було більше 26 годин провести в дорозі, проте, коли почула про
кінцеву зупинку, навіть трохи злякалася. Пізно ввечері я опинилася на
великому вокзалі міста Бергамо, що на півночі Італії. І саме тоді
зробила перше відкриття: найстрашніше в чужій країні не знати мови. Моєї
недолугої італійської, наспіх вивченої перед від'їздом, ледве
вистачило, аби щось запитати, бо з відповідей не розуміла ані слова.
Автобуси з незнайомими назвами вишикувалися у довгі ряди, і серед них я
мала віднайти той, що повезе мене в обумовлене місце, - у селище
Клузоне, розташоване за 30 кілометрів, у горах. Я так розгубилася, що
навіть десь залишила свою дорожню сумку, проте двоє негрів, на котрих я
боялася підняти очі, допомогли знайти пропажу. Між іншим, разом зі мною,
крім водія, їхали лише ті самі негри. (Це вже потім, проживши не один
рік в Італії, я добре знала: міжміська маршрутка курсує не те що з малою
кількістю пасажирів, а й абсолютно порожня! Причому, кожні півгодини.) А
коли мені треба було виходити, вони в один голос загукали: "Сеньйора,
Клузоне!" Вокзал цього населеного пункту зустрів мене ще непривітніше.
Густа темінь, періщить дощ. А поруч - жодної людини, тільки вітер
поганяє порожніми брудними пляшками…
- Навіть не запитую, що Ви відчували у ті хвилини...
- І правильно робите... Чернівецька заробітчанка, яка мала
забрати мене, запізнювалася. Усього на півгодини, але ще ніколи в житті
півгодини не тягнулися так нестерпно довго. І коли нарешті я побачила в
ночі вогники автомобіля, а згодом почула рідну мову, розплакалася, як
дитина. "Нема чого лити сльози, - в голосі жінки вловила нотки
зверхності. - Тебе ніхто силоміць сюди не тягнув!" Навіть сьогодні, коли
з тих пір спливає ціле десятиліття, переживаю до цієї людини двоякі
почуття. З одного боку, вона і для мене, і для інших новоприбулих робила
добру справу - зустрічала, давала тимчасове пристанище, влаштовувала на
роботу. З іншого, нічим не гребувала. Приміром, господар оселі, де вона
працювала і де мене оселили, й гадки не мав, що підприємлива українка
за його доброчинні хліб та сіль тишком-нишком пред'являтиме рахунок.
Першого заробітку (до копійки!) з кожної з нас їй було мало! А про
підозри, наклепи і навіть шантаж моєї землячки краще не згадувати.
Можливо, саме тому в Італії я товаришую лише з… італійками.
- Пам'ятаєте свою першу роботу?
- Хіба таке забувається? Я тоді вперше побачила паралізовану
людину. Дев'яносто-літня жінка не лише не рухалася, а й день і ніч
кричала. Притихне хвилин на 15-20, по-дрімає - і знову за своє! За
якийсь тиждень я вивчила італійською всі частини тіла - старенька
постійно скаржилася, показуючи, де її болить. Дякувати, господар
обслуговував себе сам, хоч теж мав 90 років. Я так натягалася бабусі, що
на руках розірвалися сухожилля і зрушилися диски хребта. Дідусь,
правда, за свій кошт винайняв масажистку, але я вже не мала сили -
шукала нову роботу. Одне, що фізично важко, а друге - практично не
відпочивала. Хіба ж тут заснеш, коли від несамовитого крику шибки
дзвенять! Проте сама собі дивувалася: в душі - ані краплі
роздратування, тільки співчуття… Так було і в наступній сім'ї, де я
пропрацювала сім років, так є в нинішній, де минає вже третій рік.
- Як довго призвичаювалися до свого нового життя?
- Якщо відверто, не позбулася переживань і досі… Та закордон,
крім усього іншого, навчив ховати власний настрій від стороннього ока, а
демонструвати тільки позитив. Тим більше, що за ці роки його зібралося
чимало. Насамперед - бездоганне знання італійської мови та добровільне
(для себе!) вивчення англійської; а ще - можливість подорожувати не
лише Італією, а й Францією, Англією, Німеччиною, Швейцарією, Словенією
(такі екскурсії організовує місцева церква); і нарешті - впевненість у
завтрашньому італійському дні, бо вже маю документ, про який мріє кожний
заробітчанин, - безлімітний дозвіл на роботу.
- Привідкрийте завісу: що ж ховається між рядків такої заздрісної картини?
- Цілодобова, практично ніколи не спадаюча, напруга, бо старі,
хворі люди не зважають на час. Безпорадність від незнання мови, коли
навушники з уроками італійської не знімалися ні вдень, ні вночі.
Приниження - ти готуєш їсти, а тобі, ніби дитині, вказують, скільки
чого класти в каструлю. Розгубленість, коли стаєш свідком неймовірної
для українця картини: несподіваних, незваних гостей ніколи не запросять
до столу, навіть якщо в цей час у домі щось святкують. Біль за деяких
своїх землячок, котрі трудяться, не шкодуючи сил, аби, скажімо,
перештукатурити на Україні хату, а жалкують кілька євро на екскурсію.
Образа за свою країну, про яку італійці знають тільки те, що звідти
родом Шевченко. Футболіст…
- А Ви розповідаєте своїм підопічним про Україну?
- Завжди! Навіть читаю їм італійською вірші Тараса Шевченка і
пояснюю, що він - не футболіст. Часто хвалюся, як ми шануємо обряди,
пов'язані з Різдвом, Пасхою та іншими святами, як натхненно у нас
відбувається служба Божа, як щедро приймаємо гостей, як дбаємо про
затишок у власному помешканні, як часто надаємо перевагу елегантному
вбранню, а не спортивному. Я б їм навіть більше сказала, та не зручно.
Маю на увазі, що наші люди сильніші, витриваліші до будь-яких
негараздів. А в них - ледь що, і вже паніка! Вони ж звикли до хорошого, а
за останні десять років (і я маю нагоду це спостерігати) проблем в
Італії побільшало... Цікаво було, як до мене в гості приїздила молодша
донька. Господарів так вразив її інтелект, її англійська мова, її
вокальні здібності, що вони надивуватися не могли, а мене розпирало від
гордості.
- Напрошується висновок, що Ваші діти, на противагу багатьом іншим, не зіпсувалися, поки мама була закордоном.
- Мої доньки - не святі, проте поважають і мене, і мою працю.
Старша, юрист за фахом, знайшла себе в журналістиці - живе в столиці,
працює на телебаченні, створює авторські програми. Молодша -
студент-ка Санкт-Петербурзької академії театрального мистецтва.
- Тож те, за чим їхали в Італію, маєте - діти практично
влаштовані. А змогли б змиритися, якби колись вони теж поїхали на
заро-бітки?
- Нізащо!
- Даруйте, якщо моє запитання видасться неделікатним… Коли плануєте повернутися додому назавжди?
- Важко відповісти. Насправді ж проблеми не вичерпуються... А ще
не уявляю, як залишу своїх стареньких на когось іншого. Посеред
дороги... За ці роки ми не лише звикли одне до одного - ми стали
рідними. Буває, помию, переодягну, а вони руки мені цілують. І весь час
повторюють: "Дякуємо Богові, що послав тебе". Чому італійців не
доглядають власні діти? Кажуть, економічно не вигідно. Але якби хтось
знав, як з кожним роком усе нестерпніше прокидатися в чужому домі, як
важко розриватися між власною сім'єю та чужою… У російського поета
Огарьова (сучасник Пушкіна - авт.) знайшла рядки:
Две жизни разных
я ношу в себе,
Моей любов'ю
обе просветляя:
В одной я пошлину
плачу судьбе…
Зато в другой я жизни
полон вами,
Зато в другой я вам
принадлежу…
Цій поезії - більше ста років, і написана вона зовсім з іншого приводу, проте точніше про моє нинішнє життя не скажеш.
Надія ПОЖАРУК
Фото автора
-->
