У Чернівецькому національному університеті імені Юрія
Федьковича проведено Всеукраїнські наукові читання, присвячені пам’яті
діалектолога Валентини Адольфівни Прокопенко.
Пленарне засідання відбулося в Червоній залі, найбільш урочистому місці
університету, де зазвичай збираються засідання вченої ради та
присуджуються почесні звання.
Ушанувати пам’ять В. А. Прокопенко зійшлися її колишні студенти, серед
яких – і нинішні викладачі філологічного факультету ЧНУ, а також відомі в
нашому краї культурно-громадські діячі, журналісти, письменники. З
цікавістю слухали розповіді про небуденну і чудову людину й теперішні
викладачі, студенти й аспіранти філологічного факультету.
Надзвичайно цікаву й інформативну експозицію про В. А. Прокопенко
підготували під керівництвом Т. Мурашевич працівники наукової бібліотеки
ЧНУ.
Зі спогадами про Валентину Адольфівну Прокопенко виступили Надія
Денисівна Бабич, Корній Михайлович Лук’янюк, Валентина Прокопівна
Косяченко, Микола Дмитрович Бузинський, Богдан Іванович Мельничук. Дуже
теплими, родинними спогадами поділилася з присутніми названа дочка
Валентини Адольфівни Прокопенко Тетяна Дмитрівна Зиміна. Доповіді на
пленарному засіданні виголосили проф. Н. В. Гуйванюк, проф. М. С. Скаб,
проф. Л. О. Ткач. проф. В. І. Статєєва (з Ужгородського національного
університету), доцент Н. О. Руснак.
До дня наукових читань в університетському видавництві «Рута» вийшов
збірник «Діалектна мова: сучасний стан і перспективи дослідження.
Програма, матеріали та тези доповідей всеукраїнських наукових читань,
присвячених пам’яті діалектолога Валентини Прокопенко».
У житті кожної людини рано чи пізно настає пора, коли те, чого вона
навчилася, починає відсвічувати світлом багатьох людей, яких вона
зустріла на своєму життєвому шляху – людей, від яких вона взяла бодай
зернятко їхнього досвіду, знання, доброти, теплоти… Та з найглибшим
щемом ми згадуємо своїх батьків і учителів. І це – правда, хоч ми самі
чимало завинили в тому, що для багатьох людей нашого часу слова правди
сприймаються як затерті й старомодні, а шлях до розуміння суті цих слів
захаращений роками демагогії й лицемірства…
До таких людей, безперечно, належала й Валентина Адольфівна Прокопенко,
кандидат філологічних наук з 1961 р., доцент кафедри української мови
Чернівецького, тоді – державного, університету, якому вона віддала понад
30 років свого життя. За ці роки вона навчила й виховала кілька
студентських поколінь. І звичайно, що старшою і досвідченішою ставала
Валентина Адольфівна, то більшою ставала вікова відстань між нею і
студентами. Але тепер, з роками, я бачу, що відстанню це можна було
назвати лише зовні – в нашому, тоді юнацькому сприйнятті – адже між
нами, хто прийшов навчатися до університету в кінці 1970-их років, і
Валентиною Адольфівною була відстань майже у три покоління. Та насправді
вона була до нас дуже близькою емоційно, бо до неї ніколи не приставало
те, що можна було б назвати втомою від життя і надміру спілкування.
Завжди витримана, поставна, ніколи не дратівлива й завжди терпляча, вона
запам’яталася своїм дзвінким, енергійним голосом, якимсь піднесенням і
навіть ентузіазмом – чи то на лекціях, чи то на практичних заняттях, хоч
би це й було заняття з орфографічного практикуму, на такі, здавалося б,
нудні для студентів теми, як правопис складних слів разом чи через
дефіс. Валентина Адольфівна вміла додавати до занять легенькі іскорки
гумору. Пригадую, як жартома вона називала особливості почерку студентів
– хтось пише „горобчиками” (великими літерами), а хтось „сіє маком”
(пише дуже дрібненько). Пригадую, як на кожному занятті вона вміла
розповісти щось таке, що безпосередньо теми заняття ніби й не торкалося,
але завжди працювало на нашу майбутню професію і поглиблювало нашу
ерудицію. Це були розповіді про Слово – і вони спонукали нас думати.
Якось Валентина Адольфівна запитала: як правильно наголошувати слово –
вишиваний чи вишиваний? Багато хто з нас тоді подумав: які ж прості
запитання нам ставить викладач! Звичайно ж, вишиваний, бо всі пам’ятали
„Пісню про рушник”. „А от – і ні!” – сказала Валентина Адольфівна.
Правильним буде інший наголос, на другому складі! От тільки в поезії або
ж у пісні може трапитися так, що у слові наголос змінився, і з часом це
відхилення від норми ми починаємо сприймати як нормальне. Добре це чи
ні? І ми замислилися. Адже в школі нас навчали тільки правил, а як буває
в живому мовленні, в авторському тексті – над цим ми замислювалися
мало. Валентина Адольфівна розповіла нам і про те, що Максим Рильський,
хоч і доброзичливо, та все ж картав Андрія Малишка за такий наголос… І
ось така, здавалося б, звичайна історія, а за нею для нас,
першокурсників, учорашніх школярів, – іще й така деталь: виявляється, і
письменників можуть критикувати за мову. А для нас же всі письменники
тоді були – як монументи. Та завдяки таким викладачам, як Валентина
Адольфівна, – а таких на нашому факультеті тоді було багато –
письменники з монументів поступово ставали живими людьми.
А в своєму просто-таки дівочому захопленні діалектологією Валентина
Адольфівна бувала часом навіть і кумедною. Саме від старшокурсників ми
довідалися, що Валентина Адольфівни має прізвисько – Дзендзелівська.
Не знаю, який курс студентів міг би приписати собі авторство щодо цього
прізвиська, бо воно мало дуже прозору мотивацію. При кожній нагоді
Валентина Адольфівна розповідала про видатного українського діалектолога
Йосипа Олексійовича Дзендзелівського й популяризувала його праці. Адже
Й. Дзендзелівський ще в 1958-1960 рр. видав у двох частинах
„Лінгвістичний атлас українських народних говорів Закарпатської області
УРСР” – фактично, першу працю в українському мовознавстві, в якій було
картографовано діалектну лексику значного територіального масиву. І цей
атлас Й. Дзендзелівський подарував Валентині Адольфівні з дарчим
підписом. Завдяки товариській співпраці з Й. Дзендзелівським Валентина
Адольфівна завжди була в курсі діалектологічних новинок, адже Йосип
Олексійович упродовж багатьох років надсилав їй відбитки своїх праць,
опублікованих у Будапешті, Братиславі, Варшаві, Пряшеві, Софії. Всі ці
праці й досі збережено в особистому архіві Валентини Адольфівни
Прокопенко, а поміж них – і дуже цінна для нас, буковинців, праця про Ю.
Федьковича й українську діалектологію, що її Й. Дзендзелівський
опублікував спільно із С. Штефуровським у „Науковому збірнику Музею
Української Культури у Свиднику” ще в 1980 р. (м. Пряшів) під назвою
„Словник буковинських діалектизмів Юрія Федьковича (про одну досі
невідому галузь діяльності буковинського Кобзаря)”. У статті вміщено й
увесь список слів, зібраних Ю. Федьковичем в українських селах на
Путильщині. Важливість цієї публікації, крім загальнокультурного її
значення, Й. Дзендзелівський убачав і в тому, що в словничку Ю.
Федьковича виявилося чимало слів, яких уже не зафіксували в „Матеріалах
до словника буковинських говірок” (на той час вийшло їх чотири випуски).
Віднайдення тих 6 сторіночок, записаних рукою Ю. Федьковича, в архіві
А. Петрушевича (архів і досі зберігається в Санкт-Петербурзі), а згодом і
поява самої статті про Федьковича-діалектолога, оприявнювала якийсь
містичний зв’язок часів, що його не раз відчували, гадаю, не лише
мовознавці, а й історики, археологи, й дослідники з інших галузей.
Тепер, коли перечитуєш матеріали з архіву Валентини Адольфівни,
розумієш, наскільки міцною і тривкою була її професійна основа,
наскільки впевненою вона могла почувати себе в студентській і в
будь-якій іншій аудиторії. І цю впевненість їй давало глибоке знання
мови, літератури, історії. Не всім вона могла поділитися з нами,
студентами, адже в бібліографії наукових праць, які були доступні
Валентині Адольфівні, були й праці таких авторів, про кого не згадували в
кінці 1970-их і на початку 1980-их. Передусім це були словники періоду
українізації, видані в 1920-их і на початку 1930-их років, з яких
більшість була під забороною, бо автори цих словників – а серед них були
й мовознавці, й письменники (Овсій Ізюмов, Майк Йогансен, Кость
Німчинов, Борис Ткаченко і багато інших) – були знищені у добу великого
сталінського терору.
Та всім, чим можна було ділитися, Валентина Адольфівна ділилася щедро –
чи то новинками з галузі вивчення діалектів української мови, чи
розповідала про нові публікації в „Літературній Україні” про культуру
української мови. Радила, що читати, як працювати над собою. Цінність
цих порад також розумієш лише з часом, коли і сам набуваєш такого ж
викладацького досвіду.
Справою всього її життя стало для Валентини Адольфівни Прокопенко
дослідження лексики буковинських говірок. І в цьому – її великий внесок у
розвиток українського мовознавства на Буковині і дар її любові до цієї
землі, куди вона, випускниця Київського державного університету,
слобожанка за народженням, на прізвище Сергієва, приїхала за
міністерським направленням у 1948 р. Викладала спочатку в учительському
інституті, а потім, після його реорганізації – в Чернівецькому
державному університеті.
На пенсію вийшла 1983 р., хоч могла б іще довго працювати, бо судився їй
довгий вік, світлий розум і ясна пам’ять, що не покидали Валентину
Адольфівну до останніх днів її життя. Пішла вона від нас 22 червня
2006-го, проживши 86 років. Вона була живим свідком тих трагічних
закрутів української історії, про які молодші покоління українців
довідуються вже тільки з архівних документів і книжок.
Час, у який жила Валентина Адольфівна, не раз випробовував її на
міцність. Із розмов з Валентиною Адольфівною, вже в останні роки її
життя, я знаю, що вона без вагань і категорично відмовилася перейти з
університету на посаду секретаря з ідеології в Чернівецький обком
компартії, бо не уявляла свого життя без науки, без студентської
аудиторії. Маючи партійний квиток, Валентина Адольфівна ніколи не хотіла
належати до касти номенклатурних комуністів, бо для таких, як Валентина
Адольфівна, бути членом партії означало тягти на собі цілий віз
громадських доручень, відповідати за виховну роботу, за гуртожитки, за
роботу студентів у колгоспі і багато-багато чого іншого, що забирало і
вільний час, і енергію. Але Валентина Адольфівна була людиною з
ідеалами, вихована в тій країні, в якій вона народилася, і вірила в
краще майбутнє.
Валентина Адольфівна мала інший шлях – чесно працювати і передавати свої
знання молоді. Вона не напомповувала нас пропагандистськими гаслами, не
таврувала буржуазних націоналістів (принаймні, я цього ніколи не чула).
Тому до Валентини Адольфівни ми ставилися з довірою, чітко
ідентифікуючи вже тоді, в студентські роки, хто в університеті
спеціалізувався на ідеологічній боротьбі з українським буржуазним
націоналізмом. Та в нас, студентів, які навчалися на відділенні
української мови і літератури, був свій світ, і світ цей був –
український (теж – без патетики, без гасел, без демонстрацій, але з
глибоким внутрішнім відчуттям, навіть не завжди до кінця
усвідомлюваним).
І в цьому світі Валентина Адольфівна мала своє місце. І кожен з нас мав
місце в її душі. Це я також зрозуміла тільки згодом, коли вже навчалася в
аспірантурі. Вже минуло кілька років, як я не бачила Валентини
Адольфівни. Раптом – телефонний дзінок від неї, з пропозицією подарувати
мені всі річні підшивки журналу „Мовознавство”, що їй, як вона тоді
сказала, вже навряд чи знадобляться, а мені стануть у пригоді, якщо я
буду й далі працювати в науці. Тоді Валентина Адольфівна подарувала мені
справжній скарб, бо ще й досі в тих старих журналах за неуникненним для
радянського часу ідеологічним риштованням я натрапляю на наукові
знахідки, яких не помічала раніше.
В історії українського мовознавства Валентина Адольфівна Прокопенко
залишиться як організатор видання і редактор „Матеріалів до словника
буковинських говірок”, вихід яких відразу вивів Валентину Адольфівну на
рівень провідних діалектологів і славістів як у Радянському Союзі, так і
за кордоном. Разом із Г. Ф. Германом В. А. Прокопенко (тоді вони були
доцентами кафедри української мови) – працювали над „Загальнокарпатським
діалектологічним атласом”, брали участь у нарадах і конференціях в
Інституті слов’янознавства та балканістики Академії наук СРСР.
Професійні наукові контакти Валентини Адольфівни Прокопенко дуже часто
переростали в справжю дружбу. Така дружба єднала Валентину Адольфівну і
Федора Янковського, відомого білоруського мовознавця, що майже 30 років
завідував кафедрою у Мінському педагогічному інституті імені М.
Горького. З ним листувалися, обмінювалися книгами, знаходили одне для
одного добрі слова в скрутну хвилину. Щоб морально підтримати Федора
Янковського та його родину в дні, коли він важко хворів, Валентина
Адольфівна написала про нього статтю, опублікувала в газеті „Буковина” й
передала газету до Мінська. Людська чуйність Валентини Адольфівни
ніколи не була вдаваною, а тільки – щирою. І доля посилала їй зустрічі з
такими самими людьми.
У Мінську, на вул. Янковського, відкрито меморіальну дошку відомому
білоруському вченому, заслуженому діячу Білоруської РСР, письменнику
Федорові Янковському (1918-1989 рр.).
Чи не час і нам подбати про те, щоб меморіальна дошка з’явилася і на
будинку, в якому жила Валентина Адольфівна? Бо тут жила велика
трудівниця, по-справжньому віддана українському слову. І про це треба
пам’ятати.
назад...
Людмила ТКАЧ,
доктор філологічних наук,
професор, Чернівецького
національного університету
ім. Ю. Федьковича.
-->
