Знаючи його не один десяток літ, все одно при кожній зустрічі налаштовую
себе на отримання од нього того оптимізму, притаманного винятково
сильним особистостям. Запевняю, що цілком маю право на таку думку, бо
благовіст з води та роси судився йому самою долею.
– Знаю, Костянтине Тодоровичу, що попри все, зроблене вами в
різьбярстві, ви й далі живете у творчому захопленні. Що новенького у
вашому доробку?
– У переддень свого 90-ліття завершив дві роботи з вистояної роками
липи. Це – різьблене ліжко, а також плашківниці для образів Ісуса
Христа та Матері Божої в церкві св.Варвари. Та що все про мене та й про
мене? – раптом спохопився Косован. – Краще трішки і про вашу «Буковину»,
яку передплачую вже більше 50-ти років. Завжди пильно стежу за
творчістю кожного з ваших журналістів, і мені, повірте, до душі, що
газета навертає своїх читачів до села, за що вам і Бог підсобляє.
Кому-кому, а Косовану є що згадати-пригадати. Насамперед, Костянтин
Тодорович дякує долі, що йому в далекому дитинстві таланило на добрих,
чесних людей. Через батька, який ростив коней для потреб графа
Костянтина Василька, і сам познайомився з поважним господарем.
– Знали б ви тільки, що то за коні були! Верхові, каштанової масті.
Попустиш вуздечку – і наче під хмари летять. Граф Василько був добрим,
розпорядливим чоловіком. Тата мого, Тодора Івановича, в ціні за верхових
не зобижав та все наповідав: «Прошу тебе, Тодоре, нарік знову таких
мені коників пристарати. Бо кращих ні в кого немає».
– Костянтине Тодоровичу, ну, а ви особисто до чого були причетні у графа Василька?
– Випадало по-різному. А частіш ходив з ним на полювання. Граф
завжди брав з собою сина Георгія, мого однолітка, і ми вкупі з лісниками
заганяли звіра. Нелічено було тоді дичини. На те полювання якось в нашу
Лопушну завітав сам король румунський Мігай. Не повірите: за добру
загінку він навіть обняв мене.
– А що саме відстрілювали тоді поважні мисливці?
– Били диких свиней, а оленів шкодували, хоч водилися вони тоді
цілими табунами. До півсотні разом ходили. «Най ся плодять», – казали
королівські стрільці. – Бо дуже красиві ці звірі, аби вбивати їх». Та
якщо вже і полювали цього звіра, то тільки взимку, борони, Боже, в іншу
пору року. Нам би зараз такої культури мисливства, яке теперечки звелося
до одного: вполювати все підряд, що на мушку рушниці попаде.
– До чого дослужилися в графа Василька?
– Не дослужився, а працював у нього майстром лісу. А коло мене ще
500 чоловік. Працювали тяжко, бо це ліс. Але що заробляли, все те до
копієчки нам платили. Такий мав порядок граф Василько, який був і
великим паном, і не менш великим стосовно свого робочого люду чоловіком.
– І все ж, особисто вас граф не зобижав?
– Таке скажете... Граф наділив мені 5 гектарів поля під сінокіс,
завдяки чому моя сім’я утримувала кілька корів, биків і цілу отару
овечок. Робили ми тоді дуже тяжко, тому не бідували. І тепер, кажу вам,
не є біда. Тепер в нашій державі добре. Було б ще краще, та суспільству
бракує розуму, глузду і правди. Якби цього набули, ми стали б багатшою в
світі нацією, а ще – споваженішими до самих себе, чого в першу чергу
нам бракує. Ось такий сумний приклад. Могила графа Костянтина Василька в
Берегометі. Люди знають де. Недавно бандюки розкопали прах і забрали з
могили пушку (рушницю – авт.). Куди йдемо?.. Тяжко про це і в гадці
подумати.
А подумати б не завадило. І бодай на прикладі мого щирого, вірного
приятеля, який життя прожив та ні разу не зрадив долі, що налаштувала
його та родину любити цей світ таким, яким він є.
Виходимо на гарне обійстя Косованів. Тут від цвяшка до цвяшка – все з
рук Костянтина Тодоровича та його сина Тодора, який перейняв талант
батька і в своєму старанні виправдовує його надії. «Бо Тодорко любить
дерево, а воно його. А ще й має дужі руки», – каже тато про сина. –
Втішно мені, що також невістка Славця, онуки Марічка і Колька вдатними
ідуть по життю. Знаєте, як то файно та любо мені».
Слухаю, дивуюся, від серця втішаюся, що від землі та неба зійшов
благовіст на цю воістину добру людину, яку на нелегкій дорозі його
чесних трудів полюбило саме життя.
назад...
Іван АГАТІЙ.
Фото Івана НАРАЄВСЬКОГО
-->
