Каталог статей


Головна » Статті » Мої статті

Єгер
  • Людина та її справа

Він, єгер за покликанням долі, жодним чином навіть не натякає, що його професія – з низки найголовніших у нашому житті. Адже, за великим рахунком, багато хто має тільки приблизну уяву, чим конкретно займаються люди, причетні до цієї важливої справи. А вона й справді важлива. В усі часи. Щоправда, як було в ті далекі століття, коли звіром аж кишіло в лісах та дібровах, достеменно не знає ніхто. Але незаперечним залишається той факт, що людина повсякчас регулювала кількість звірини, усвідомлюючи, що без добування м’яса з природного середовища вижити неможливо. А що зараз? Коли природне середовище знемагає від так званого людського фактора і катастрофічно зміліла дика фауна. Зараз залишається одне: на всіх можливих рівнях ревно оберігати і примножувати кількість дичини.
– Сьогодні це завдання із завдань, – каже єгер Берегометського лісомисливського господарства Михайло Порчук. – Чому обрав собі цю професію? Бо вона в нашій сім’ї з діда-прадіда. Наприклад, мій тато пропрацював єгерем 32 роки. Дитиною захоплювався його роботою. Але дивлячись, як після обходу мисливських угідь в горах, де мерзнув у заметах снігу, вдома він буквально падав з ніг, бувало й наповідав сам собі: «Ні, я, коли виросту, буду робити щось інше». Проте таки сталося: вже 20 осінь, як сам працюю єгерем і по сплину часу зовсім не баную, що татовою стежиною пішов. Сподіваюся, що й син Андрій піде в єгері, бо дуже вже придивляється і цікавиться моїм заняттям. А воно, це заняття, таки не з легких. Зважаючи, що господарство в Михайла Дмитровича – одне з найбільших, займає майже 5 тисяч гектарів важкодоступних гірських урочищ.
– Дехто, не вникаючи в суть єгерської роботи, каже, що вона, мовляв, суцільне задоволення: ходи собі лісом, милуйся природою, а бухгалтерія пише… Не зі зла мовлю таким: «Взяв би та й спробував, а відтак і казання казав». Зараз, коли ще годить погода, в єгеря Порчука надзвичайно гаряча пора. Старається якомога більше припасти на зиму дичині сіна, віників, розставити годівниці, солонці. Встигає, бо як справжній господар, старається. Доставити «харчі» дичині в найвіддаленіші урочища Порчуку ускладнює відсутність спеціального транспорту. Але на те він і єгер, що знає, як справитися з відповідальним завданням.
– Навіть по всьому периметру перевалу Шурдин та прикордонній зоні з Румунією все готово, аби взимку звірина була ситою, – задоволено каже Михайло Дмитрович. – Не подбаємо – обов’язково втратимо. А цього ніяк допустити не можна, бо останніми десятиліттями і так підупали.
– Михайле Дмитровичу, але що то за єгер, котрий не стріляє? Доводиться в звіра цілитися?
– Упродовж служби в єгерях я відстріляв 8 вовків.
– Почули б вас оті, хто з київських кабінетів навперебій наставляє громадськість вписати вовчиська на сторінки «Червоної книги» – бачте, «користі» од нього більше, ніж шкоди.
– Так кажуть невігласи, котрі не відають суті проблеми. А я таким на всяк випадок, як фахівець, нагадаю: протягом року вовк поїдає в середньому до … 1 тонни м’яса дичини. В «меню» хижакові потрапляють карпатські олені, косулі, кабани, не гребує вовк і вівцями, часто-густо спустошуючи віддалені кошари. Отакий він, вовк, якому оголосили в горах «священну» війну, але кількість його через виняткову хитрість все одно не меншає, а навпаки, збільшується.
– Ви так про все цікаво розповідаєте, що й мені, як мисливцю, хочеться встрелити вовчиська.
– Можна. Але це заняття не з простих, вимагає надзвичайно багато часу і терпіння.
– Михайле Дмитровичу, давайте продовжимо дебати про представників «Червоної книги». Ось споважили до неї і такого красеня як рись.
– І в результаті маємо біду, – коментує ситуацію єгер. – Рись, якої побільшало в рази, до ноги винищує молодняк косулі, для якої ця дичина, як для кота миша. Вся біда з проштовхуванням хижаків до «Червоної книги» в тому, що чиновники від природи не радяться з нами, практиками, що й до чого, як наслідок – створюючи додаткову проблему.
– В останні роки на полонинах зовсім не чути звичного для карпатського ландшафту ревіння оленів о цій порі. Перевелися, чи повибивали?
– Перебільшуєте. Наприклад, торік у наших угіддях ревіння оленів відмічалося частіше, ніж у сусідній Румунії, де їх відстріл обмежено до мінімуму. Маєте терпець, будь ласка, заночуємо десь на полонині й обов’язково переконаєтеся, що олені, як найчудовіші представники карпатської фауни, далебі тут не перевелися. Запевняю. Як і те, що на сьогодні в угіддях, які доглядаю, постійно живе не менше 60 оленів. Це якраз та оптимальна кількість, баланс, що відповідає і наявній кормовій базі.
– Ви так само впевнено скажете і про зубрів? Тільки не переконуйте, що кількість їх стабільна – дані останньої таксації засвідчують, що цих звірів поменшало щонайменше втричі. Де правда?
– А правда в тому, запевняю вас, що, зубрів, випущених свого часу з дикої природи Рязанщини та Бєларусі в Буковинські Карпати, не поменшало. У мене, наприклад, постійно табориться стадо з 10 особин, а також молодий приплід. А звідки, скажіть, зубри взялися в Болгарії, Румунії, на Закарпатті, де їх ніколи не було? Це наші зубри, які туди перебралися. Ось де правда справжнього обрахунку. Втім, не заперечую, що цей звір ще часто потрапляє на мушку нечестивцям від полювання. Як, приміром, сину міліцейського даішника, котрий з компанією таких, як і сам, відстріляв звіра, і якому цей злочин обійшовся всього-на-всього символічним штрафом. У нас так буває.
– Іноземні мисливці навідуються?
– Щороку, і про що це свідчить? Про те, що в нас звір є і буде.
– Гарно про все вповідаєте. Пригадайте, Михайле Дмитровичу, якийсь особливий випадок зі свого єгерського життя, який забути не можна.
– Їх чимало, але про один скажу. Сталося це тоді, коли віч-на-віч стрівся з ведмедем. Були приблизно за 15-20 метрів один від одного. Я завмер. На задніх лапищах, готовий миттєво кинутися на мене, стояв могутній звір. Непорушно дивилися одне на одного хвилини дві-три. Досить мені було зробити один порух – і звір уже б висів на мені, адже зняти рушницю і натиснути на гашетку я не встигав. Але продовжували «вивчати» одне одного. Першим погляду не витримав ведмідь. Він став на свої чотири, неохоче розвернувся, відтак озирнувся – і тільки його й бачив. Михайло Дмитрович міг би вповісти ще багато цікавого зі свого єгерського життя. Але його квапила погідна осіння днина, і я тільки потішився, що він неодмінно встигне впорати всі свої невідкладні роботи. назад...

Іван АГАТІЙ.
Фото Івана НАРАЄВСЬКОГО.
Вижницький район

Категорія: Мої статті | Додав: Міський (29.09.2011)
Переглядів: 623 | Рейтинг: 0.0/0

Київська година

Меню сайту

Форма входу

Категорії розділу

Календар

Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...

Наше опитування

Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 9

Міні-чат

Друзі сайту

завантаження...
Copyright MyCorp © 2024 | Створити безкоштовний сайт на uCoz