Каталог статей


Головна » Статті » Мої статті

ЗАПОРОЗЬКІ СПАРТАНЦІ ПІД ХОТИНОМ, АБО НІМЕЦЬКИЙ ІСТОРИК ПРО ВІЙНУ 1621 РОКУ

У ці дні ми відзначаємо 390-річчя Хотинської війни 1621 р., перемога в якій уславила запорозьке лицарство на чолі з гетьманом П.К. Сагайдачним. У Чернівцях і Хотині 23-24 вересня пройде міжнародна наукова конференція, присвячена цій події. А коли ж розпочалося вивчення історії козацтва і, зокрема, його участі в Хотинській війні на міжнародному, європейському рівні?

Перший в Європі історик України

Відповідь на це запитання дав ще М. Грушевський, який писав: "Першою науковою працею, що (…) зближається вже наших наукових вимог була історія України Енґля". Йшлося про Йоганна Крістіана фон Енґеля (1770-1814), якого, зазвичай, зараховують до німецьких істориків. Утім, він був німцем лише за національністю і мовою, але народився у містечку Лойтшау (Лочіце) на півночі Словаччини, яка входила до складу Угорщини, що, в свою чергу, перебувала під владою австрійських Габсбурґів. Навчався Енґель в університетах Пресбурґа (Братіслави) та Ґьоттінґена, де його вчителем був відомий історик А.Л. Шльоцер. Під його керівництвом Енґель написав і захистив дисертацію на тему "Роздуми про військову республіку, або порівняння лакедемонців, критян і козаків" (Ґьоттінґен, 1790). Тема, без сумніву, оригінальна, адже ні до Енґеля, ні пізніше аж до початку ХХ ст. нікому з науковців не приходило на думку порівняти Запорозьку Січ з античними Спартою чи Критом.
Ставши доктором наук у 20-річному віці, Енґель відмовився від академічної кар'єри і 1791 року вступив на службу в Семигородській надвірній канцелярії у Відні, де працював до кінця життя. Водночас він досліджував історію України та інших країн Центрально-Східної Європи. Так, порівняно швидко Енґель написав двотомну "Історію Галича і Володимира до 1772 р." (Відень, 1792). Невдовзі з'являється друком його "Історія України та українських козаків" (Галле, 1796) обсягом 396 с. Цікаво, що після титульної сторінки Енґель вмістив великий портрет І. Мазепи і менший – Б. Хмельницького. Фоліант включав також перероблену "Історію королівств Галича та Володимира".
В "Історії України та українських козаків" дослідник приділив найбільше уваги саме останнім, простеживши минуле козаччини від її початків аж до розгрому Січі за наказом імператриці Катерини ІІ. Енґель стисло висвітлив також участь запорожців у Хотинській війні 1621 р.
Спочатку автор вияснив причини збройного конфлікту між Річчю Посполитою та Османською імперією. Одна з них полягала в політиці цих держав щодо Молдавського князівства. 1619 року Осяйна Порта призначила його господарем Ґ. Ґраціані, який налагодив таємні зв'язки з Польщею. Другою причиною була допомога польського короля Сигізмунда ІІІ німецькому цісарю Фердинанду ІІІ, який воював із семигородським князем Ґ. Бетленом, васалом султана. Король надав цісарю корпус так званих лісовчиків числом 8000 шабель. Це була польська легка кіннота, організована на козацький штиб шляхтичем А. Лісовським під час польсько-московської війни, яка закінчилася Деулінським перемир'ям 1 (10) грудня 1618 р. Бетлен скаржився Осяйній Порті на Польщу, повідомивши її також про таємні інтриги Ґраціані.
1620 року в Молдавію вступило турецько-татарське військо. Проти нього виступив коронний гетьман С. Жулкевський з 8-тисячним корпусом, "щоб зберегти честь польської держави і Ґраціані". Енґель зазначив далі, що поразка і загибель Жулкевського 6 жовтня 1620 р. поблизу Цецори "важливі для історії козаків не просто так, адже багато козаків (…) знайшли там свою могилу, але й тому, що тут вперше виступив на світову сцену юний Богдан Хмельницький".
Енґель стисло розповів про його батька Михайла, який піднявся на службі в чигиринського старости І. Даніловича – зятя Жулкевського. За старанність староста надав йому фільварок Суботів. "Він оженився тут на доньці козака, звільнився від усіх службових повинностей і час від часу брав участь у козацьких походах". Сина Зіновія, званого також Богданом, батько послав навчатися в Київ, а потім до єзуїтів у Ярослав. У цьому Енґель помилявся, адже молодший Хмельницький навчався в єзуїтському колеґіумі у Львові. Історик зазначив, що завдяки перебуванню в Києві Богдан став переконаним прихильником православ'я, а навчання у єзуїтів дало знання латинської мови, "через що він виділявся із загалом неотесаних козаків як феномен".
Вперше взявши участь у поході як козак сотні М. Хмельницького, яку Данілович надав Жулкевському, Богдан у боях під Цецорою "одразу зазнав нещастя, втративши батька (…) і свою свободу. Декілька років турецького полону ознайомили його із звичаями і військовою манерою турків (…)".

"З 2 вересня кожного дня відбувалися залпи канонади"

"Поразка Жулкевського, – продовжує Енґель, – значно піднесла бойові прагнення турків, як і запал поляків до оборони. Турки вдалися до того, щоб через таємних посланців випробувати прихильність козаків до поляків, але сейм, який зібрався ще в листопаді 1620 р., теж добре розумів важливість козаків і декретував, не визначаючи більше їхнього числа, щоб всі козаки були платними вояками Речі Посполитої, однак під верховним командуванням коронного гетьмана. Сагайдачний особисто поїхав до Варшави на початку 1621 р., щоб витлумачити вірні настрої козаків і обговорити план походу; проте він передав своїм козакам наказ, і між іншим, щоб не чекаючи на його повернення, приєдналися до табору новопризначеного (…) полководця Ходкевича, як тільки-но він перейде Дністер. Було вирішено, що до цього переходу козаки не робитимуть жодних починань, аби Річ Посполита, помирившись раптом з турками, не кинула свої сили на козаків. Тим часом, однак, поки він (Сагайдачний. – О.М.) повертався з прийнятною відповіддю, Бородавка, схильний до пиятики і безпутного життя, схилив багатьох козаків, аби вони визнали його гетьманом, і вони більше під його наглядом, ніж командуванням, забрели на Поділля і в Молдавію. Конашевич був цим дуже невдоволений, а тим паче, коли Ходкевич зустрів його з почестями й обдарував. Щоб відповісти на цю приязнь, він одразу подався під прикриттям двох ескадронів польської легкої кавалерії вздовж Дністра униз, аби прискорити прибуття своїх козаків. Але невдовзі з'явився уповноважений та провісник їхнього близького приїзду Дорошенко і розповів про їхні вже вчинені геройські дії поблизу Орхея та Сороки, які вони цілковито зруйнували. Радість, яка постала у [польському] таборі через їхній приїзд, була (…), дуже жвава, і мужність поляків подвоїлася.
Турки теж розуміли, як багато залежить від цього прибуття [козаків під Хотин], тому вони намагалися його спинити всіма можливими засобами, і впродовж 8 днів заважали їхньому маршу. (…) Проте ті відбивалися з рицарською мужністю, лише 400 з них, які під час заготівлі фуражу надто далеко відійшли від армії, були заскочені на урвистій скелі, і турки впродовж 2-х днів безрезультатно і з великими втратами їх облягали. Через втому, голод і брак пороху вони мусили на 3-й день здатися на милість [ворога], та відтак були з канібальською люттю страчені, деякі навіть власноручно Османом (…). Петро Конашевич самий ледь не потрапив туркам у руки дорогою, неподалік від Степанівців, але, зрештою, він знайшов табір козаків поблизу Могилева, був одразу визнаний як загальний гетьман і наказав арештувати Бородавку, якого юрба на загальному зібранні тепер звинувачувала у різних злочинах".
Енґель слушно зазначив, що під Хотином було 34000 поляків, які мали 28 гармат, але число козаків (30000) і їхніх гармат (теж 28) він вказав хибно, слідуючи, мабуть, за "Коментарем" Якуба Собєського. Насправді військо запорожців числило близько 40000 і мало 23 гармати. Крім того, Енґель чомусь не назвав число турків, а лише татарів – 100000 кінноти, що є явним перебільшенням. Нині встановлено бойовий склад султанського війська – 108000 вояків, не рахуючи різних допоміжних служб і безліч обслуги.
Далі історик пише: "Тепер, з 2 вересня, кожного дня відбувалися запеклі канонади. (…) Перші і найпотужніші атаки були спрямовані проти табору козаків [розташованого] на рівнині над Дністром, неподалік від Хотина, і тривали багато годин одна за одною, однак козаки, майстерно приховані в їхніх шанцях, найчастіше втрачали не більше, ніж одного чоловіка. Під час відступу турків 18 вересня (насправді 4 вересня. – О.М.) козаки кинулися за ними, вдерлися з настанням ночі у турецький табір, і турки були б зовсім утекли, якби польська банда, що супроводжувала козаків не вдалася до мародерства, а Ходкевич не відмовив у підтримці [своїми] частинами за нічної пори. Турки отямилися під час мародерства, відкинули грабіжників назад і порахувалися, закатувавши деяких, взятих при цьому в полон.
Відтепер бій провадився постійною стріляниною з мушкетів, бо гарматний вогонь нічим не допомагав, але й тут закінчилося втратами у яничарів, переконуючи [козаків у необхідності] атакувати турків у їхньому власному відкритому таборі. Ходкевич неохоче йшов на це і побоювався, що, оскільки турецький табір пропонував багату здобич, грабіжницька зажерливість своїх і козаків могла проявитися передчасно і погубити перемогу.
Незважаючи на те, що загін козаків, який перейшов Дністер, напав на сплячих турків, винищив їх і забрав усю худобу, котру вони мали тоді на пасовищі, це, одначе, мало допомогло, і незабаром невдоволення козаків нестачею провіанту та фуражу і затриманим чи відстроченим нападом на турецький табір зробило б безрезультатним дотеперішній гарний успіх. Деякі воліли збиратися і подаватися додому, інші вимагали дуже високої платні.
При цьому вельми вірогідно, що козаки бачили схильність поляків до [укладення] миру і побоювалися обтяжливих [для себе] мирних умов. Петро Конашевич вірно і на часі повідомляв про збудження козаків, і королевич Владислав, який користувався у козаків особливою повагою, направив на їхнє зібрання трьох депутатів, серед них був й історіописець Якуб Собєський. Конашевич прийняв депутатів з почестями. Собєський у короткій промові хвалив дотеперішню службу козаків, просив їх заради релігії, Батьківщини, честі і Владислава залишатися у війську, пропонував їм як компенсацію за завдану турками шкоду 50000 гульденів, які будуть сплачені їм після війни. Козаки спочатку були невдоволені незначністю суми грошей і невизначеним терміном сплати, але, зрештою, (…) Конашевич із старшинами налаштував уми на спокійні думки, так що вони вимагали лише письмового запевнення (…) щодо обіцяного. За цієї обставини сталося, (…) що вночі й тумані Бородавка разом з 80 іншими бунтівними козаками були зашиті в мішки і кинуті в Дністер. Що Конашевич наказав стратити Бородавку у таборі під Хотином, в цьому немає жодного сумніву, згідно із Собєським та рукописними анналами".
Слід зазначити, що Енґель хибно поєднав описані події, тому що страта Бородавки відбулася 9 вересня і не за наказом Сагайдачного, а за вироком козацького кола. Королівські комісари, в тому числі Я. Собєський, вели переговори із запорожцями 14 вересня. Мова йшла про збільшення суми жолду на 10000 злотих, бо перед війною уряд зобов'язався сплатити запорожцям 40000 зл. Тепер комісари на власний ризик пообіцяли суму в 50000 зл., яку козацькі уповноважені повинні були одержати на Різдво у Києві.

Легенди Енґеля

Далі Енґель одразу звернувся до висвітлення кінцевої фази Хотинської війни, пов'язаної з мирними переговорами, які формально розпочалися 29 вересня, а фактично – 2 жовтня. Гетьман Сагайдачний і козацтво з тривогою очікувало на їхні результати. Історик зазначив, що поляки обіцяли туркам "обмежити козаків, якщо тільки турки приборкають татарів". Крім того, польська сторона переконувала турецьку в тому, що запорожцям приписувалося "багато розбійних походів, особливо на морі", які здійснювали донські козаки. Щоправда, Енґель припустився неточності, написавши, що "саме посеред переговорів, мабуть, щоб тим більше приховати їх від козаків, продовжилися бойові дії, і було дозволено, щоб козаки числом 8000 чоловік вдерлися вночі в турецький табір і повернулися із здобиччю та прапорами". Проте з 29 вересня жодних бойових дій вже не велося, адже в цьому таборі перебувала польська делегація, яка 9 жовтня уклала прелімінарну мирну угоду (Хотинський мир).
У цьому зв'язку Енґель пише: "Як було не дивуватися козакам, коли їм повідомили умови укладеного миру, коли їм виставляли як милість, що показове покарання їхніх ватажків, якого вперто домагалися турки, все ж не увійшло у статті [угоди], коли їх, нарешті, умовляли, щоб вони дотримувалися [умов] миру і припинили віднині будь-яке розбишацтво на морі. Конашевич і старшина вдали, ніби цілком задоволені, та наступного дня вимарширували за Дністер без попередження – на знак їхнього таємного невдоволення, і кпинили та обдирали поляків, які поверталися поодинці й безладно. Конашевич через його поважну довіру до поляків і через здійснене в їхнє задоволення вбивство Бородавки та інших розкаювався так сильно, що став монахом у Київському монастирі і завідувачем Київської братської школи, якій він перед смертю (котру аннали кладуть на наступний 1622 р.) заповів увесь свій статок".
Ці останні повідомлення мають напівлегендарний характер, але Енґель, мабуть, не сумнівався у їхній правдивості, тому що був високої думки про козацтво та його гетьмана П.К. Сагайдачного як видатної особистості свого часу. Ще вище історик цінував Б. Хмельницького, якого називав генієм України. Отже, Й.К. Енґель, поряд з видатним мислителем Й.Г. Гердером, був одним з перших західних науковців, який створив вельми привабливий і цілком об'єктивний історичний портрет України, підкресливши її важливу особливість – існування упродовж століть звитяжного запорозького лицарства.

Олександр Масан, доцент ЧНУ, спеціально для "Доби"

На фото: титул книги "Історія України та українських козаків" Й.К. Енґеля.

Категорія: Мої статті | Додав: Міський (28.09.2011)
Переглядів: 412 | Рейтинг: 0.0/0

Київська година

Меню сайту

Форма входу

Категорії розділу

Календар

Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...

Наше опитування

Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 9

Міні-чат

Друзі сайту

завантаження...
Copyright MyCorp © 2017 | Створити безкоштовний сайт на uCoz