Каталог статей

Щастя не завжди живе з добротою вкупі. І доля страждає, ба й плаче: де ж їй Правди шукати? Бува, один зневірюється й падає... Інший – впертий, бо вважає, що відрада не від того, що ні разу не впав, не спіткнувся, а в тому, що зводився защораз із колін і далі йшов уперед, бо чітко означив свій шлях. Герої цієї книги, дорогий читачу, належать до тих, других, які навіть у найтяжчих сум'яттях не зраджували ні Совість, ні Честь, ні Бога, ні Україну. Де й бралися ті сили, коли фатум кидав їх на розхрестя життєвої Голгофи, завдавав на плечі тяжкий хрест і казав: ідіть, але не втримаєтесь, зіб'єтесь із дороги і зречетеся її, бо по правді вікувати тяжко!.. Як тут не згадати оте відверте й щире в Лесі Українки: «...Хіба се можна перебити чи одвернути? Се фатум, се мойра!» Так, це мовлено від зболеного серця. І все ж, Гараси не дали зневірі себе окайданити, і ницості не кланялись, і заздрість не впустили до своєї хати. Як долалася отака житейська крутизна українськими патріотами Георгієм Олексійовичем і Євдокією Петрівною із славних буковинських Вашківців? Про це – книга відомого краєзнавця Євдокії Антонюк-Гаврищук «Вічні скарби Георгія Гараса». Забігаючи наперед, скажу: книга, яку тримаєте в руках, містить схвильовану оповідь мовою серця жінки, яка теж із когорти отих добродійників-жертовників, котрі несуть гарячий вогонь життя у відкритих долонях, бо переконана, що тим, які йдуть за нами, це світло і тепло будуть потрібні, аби не згубили свій рід, свою Україну. Чим захоплює ця книга? Десятки літ Євдокія Антонюк-Гаврищук була пов'язана з родиною Гарасів узами посестринства і науковими. І все ж перевагу я віддав би першому. Як кажуть, гірке й солодке цієї сім'ї минало перед її очима, протікало і через її кров. Своїм серцем вона не раз зогрівала покривджену долю Гарасів, подавала їм свою руку, коли і Георгій Олексійович, і Євдокія Петрівна йшли по стежці життя над стрімким проваллям, а в спину їхню впиралися невігластво, байдужість, хамство і ота зверхність, яка плювала їм навздогін. Всім, що бачила, переболіла, і ось зважилась у слові відтворити судьбу Гарасів, яка не тільки багато чому навчила нас, але й зробить сильнішими, більше прихилить до українського роду, збудить почуття гордості за Україну, що мала таких двох непокірних, світлих, чистих і сонячних людей, котрі своїм добротворством освітили шлях, яким і нам суджено йти. По суті, це перша прозова книга про родину Гарасів, яка в життєвих перехрестях буднів і свят відтворює таїну найдорожчого: чому дивосвіт Гарасових узорів і сьогодні неперевершений, як вдалося йому ввібрати в своє серце ту гаму неповторних кольорів, композицій в мільйонних клітиночках його взірців, котрі ще десь із глибини віків висвічують українську вродливість. У тих узорах усенький український світ зі спалахом черленої калини, і скриком вранішнього сонця, і небесною блакиттю, що купається в стиглому колосі, вповита Божою благодаттю, і зеленою музикою трав, і чорною журбою митця, мов живим перевеслом долі. Серце Євдокії Антонюк-Гаврищук тривожиться від першої і до останньої сторінки книги. Особливо зворушливими є діалоги, монологи Георгія Олексійовича і Євдокії Петрівни Тарасів. У них – відвертий погляд на життя, мистецтво, їхня сповідь перед собою і людьми, їхня враненість душі, на яку натягували обручі неправди, але вони не далися. Мають що Гараси нам оповісти, мають... Бо надто болюче, несправедливе судилося їм пережити. Це ж треба: двох дітей поховали, у столичному видавництві пропали сотні візерунків митця – єдиних, неповторних... Він так і не дожив до того дня, аби побачити свою працю в давно омріяній книзі, як і музею своєї творчості, який би засвітився тисячами узорів, з якими зверталося до світу його серце. Його прикрість і надія впали на плечі вірної Берегині-дружини, аби заповідане ним стало реальністю. Всього того пережитого не списав би, як кажуть, і на десяти волових шкірах. Бо відтоді, як помер Георгій Гарас, усе звалилося на неї: господарство, догляд за музеєм, отой клопіт, аби за будь-якої ситуації таки вийшла книга його узорів – взірців на міліметрівці, котрі переважно вишивала вона та численні вишивальниці з України, та ще безліч дрібних, непомітних щоденних турбот... Не раз питала його: «Для кого це все, Георку?» А він: «Людям буде». Отак і жили. Пам'ятаю і я її безмежну щирість і земний клопіт. Бо тяжко йшла до Правди. Тому з болем говорила:
– Не вірю вже, нікому не вірю. На той світ не заберу це з собою. Не заберу. А скільки пооббивала порогів, аби цей музей не перевезли до Вижниці, аби добудували його... Чого тільки не наслухалась... Боже, Боже... П'ятнадцять років спала на двох дошках у кухоньці, що переробила з хліва... Бо як то було жити в хаті, де всі стіни уквітчували його узори?.. Прийду до них і серед ночі, наплачуся і знову йду на оті дві дошки... Думаєте, сон мене там брав? Не давали Георгію спокою і на цвинтарі. Ви лиш подумайте собі: сяк-так зібралася з грошенятами і на могилі поставила хрест. А через місяць хтось зрізав його... Бо тоді хрести не в пошані були. Боженьку, що я наплакалась... Але казала-м собі: Євдокіє, бери себе в руки, хто покладе квіточку на ті могили, як підеш зі світу?.. А мене болить, що узори Георгія так і не дочекалися, щоб зійтися в обіцяній книзі. Невже все це розберуть і пропаде його праця? Хіба то нікому не жаль?.. Боляче про це говорити і згадувати. Євдокія Петрівна такої книги не побачила. І хто знає, чи вийшла б у 2008 році омріяна і Георгієм Олексійовичем, і нею книга-альбом із милозвучною назвою «Світ української вишивки. Феномен Георгія Гараса», якби одного разу не завітало до їхньої світлиці молоде подружжя зі Львова – інженери-поліграфісти Богдан та Зоряна Сивуляки. Вони жили тривогами Гарасів понад тридцять років і не тільки всерйоз висловили ідею унікального видання, але й доклали багато зусиль, щоб воно побачило світ коштом Благодійного фонду імені Георгія Гараса. За появу цього альбому щиро завдячуємо Богданові, Зоряні, Наталії, Тарасові, Юлії та Назарові Сивулякам із свідомої Галичини та свідомим громадянам України, що долучилися до виходу в світ такого справді подарункового видання. Уклін їм і доземна дяка за цей, без перебільшення, подвиг у знедоленій, окраденій Україні. І ось до читачів іде ще одна перша прозова книга – документальна оповідь про жите-пережите славною родиною на своїй, українській землі. Книга, яка знову кличе нас до Вашківців, у музей Георгія Гараса – одного з кращих майстрів народної вишивки другої половини XX століття, заслуженого майстра народної творчості України. Пам'ятаю навідини сюди і двох великих письменників минулого століття Олеся Гончара і Чингіза Айтматова. Кожен із них не приховував свого захоплення від побаченого, хоч і світ об'їздили. Тоді поважний киргизький гість став на коліно і мовив голосно до всіх: «Ви маєте безцінний скарб. Бережіть його. Бо цьому можуть позаздрити навіть найбільші поціновувачі народного мистецтва». Олесь Гончар згідливо кивнув головою і до того ще додав: «Бувати тут, побачити це все – то треба мати за честь». Думаю, до цього закликає нас і книга Євдокії Антонюк-Гаврищук «Вічні скарби Георгія Гараса». Знімаю кашкета і схиляю свою сиву голову перед подвижництвом цієї жінки, яка першою стояла і біля витоків створення цього величного, національного музею. Кажу національного з гордістю, бо ті, хто потрапив сюди бодай раз, висвітлювали себе зсередини почуттям високим і щирим. Як, скажімо, група туристів із міста Сіверськодонецька, що полишила і свій запис у книзі відвідувачів: «Як добре, що можемо це відчути, побачити, похвалитися, що ми теж частинка цього талановитого народу, який має ім’я – український. Низький уклін Вам, Гарасе! За все, що Ви даєте нам, і нашим дітям, і внукам». Відчули це і туристи з Донецька і зізналися ще живій Євдокії Петрівні: «Наша люба матусю, наша сиза орлице, наша совісте, низький уклін Вам за те, що Ви зробили у своїй маленькій хаті. Ви спромоглися на те, що не змогла зробити ні одна влада. Ви людей-українців об’єднали в народ, який повинен мати своїх народних художників, своїх майстрів народної творчості...» Євдокія Антонюк-Гаврищук спонукає нас ще раз усвідомити це. І, може, переконати, що щастя не завжди живе з добротою вкупі, але з безсмертям, що зродилося з добродійства, воно таки невіддільне. Як Правда від Совісті й Честі. Не вірите? Подивіться пильненько в небо. Світло душ Георгія Олексійовича і Євдокії Петрівни всміхаються вперше так щиро до нас. Відчуття щастя у безсмерті, то теж радість від прожитого. назад...

Володимир МИХАЙЛОВСЬКИЙ,
член Національної спілки
письменників України