Каталог статей


Головна » Статті » Мої статті

хотинська війна

  • до 390-річчя славної дати

390 років тому під стінами Хотинської фортеці об'єднане військо Речі Посполитої та запорозького козацтва під проводом славетного україн-ського гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного здолало численну турецьку армаду. Ця перемога була знаковою, оскільки поклала край багатовіковому пануванню імперії Османів. З полегшенням зітхнули народи поневолених країн Європи. Відбувся крутий історичний поворот, після якого почала зазнавати краху турецька експансія. З нагоди 390-річчя Хотинської битви в області відбудуться урочистості. Під стінами Хотинської цитаделі зберуться вдячні нащадки, щоби віддати данину поваги тим, хто здобув цю велику й пам'ятну перемогу. Ми ж пропонуємо читацькій увазі наукову розвідку про ті вікопомні події, написану на підставі нових архівних даних. Вона проливає нове світло на одну з найяскравіших сторінок нашої славетної минувшини.



ЦЕЦОРА
На початку XVII століття Європа стала повільно божеволіти - почалася війна, яку потім назвуть Тридцятилітньою і яка, разом з пошестями, переполовинить людність континенту. У травні 1618 року чехи повстали проти насильства австрійських Габсбургів. Чехів підтримав семиградський (трансільванський) князь Бетлен Габор (1613-1629), а австрійський імператор Фердинант II (1518-1637) попросив допомоги у Польщі, яка направила до Чехії проти повстанців шляхетські загони лісовчиків (назва від імені полковника Олександра Лісовського). Тепер Трансільванії загрожувала небезпека як з боку Польщі, так і з боку її ставленика - молдавського господаря (воєводи) Гаспера (Каспера) Граціані. Б.Габор попросив допомоги в Туреччини. У той час Оттоманська Порта мала славу непереможної держави. В Європі не було армії, яка могла б за чисельністю, озброєнням, організацією зрівнятися з армією Порти. Протягом двох століть Туреччина підкорила собі багато народів Азії, Європи і Африки та вибудовувала щодо Європи дуже амбітні плани. Польща, втрутившись у молдавські справи, зіпсувала стосунки з Туреччиною і дуже роздратувала молодого й гонорового султана Османа II. Особливо його розгнівили дії лісовчиків, які восени 1619 року напали на Угорщину і розбили військо Б. Габора, турецького васала. Крім того, турки лютували ще й з іншої причини: вони ніяк не могли зарадити майже щорічному нахабному нападу запорозьких козаків на прибережні міста імперії. Це ж треба - вся Європа тремтить перед турецькою потугою, а якісь розбійники зухвало нападають на їхні міста, палять, грабують, сіють страх і паніку серед населення. Дійшли до того, що замахнулися навіть на столицю. А могутня Порта нічим зарадити не може. У Туреччини були розв'язані руки. Вона мала тепер моральне право на завоювання Польщі. А там... Європа не буде чинити великого опору. Тож навесні 1620 року Польщі було оголошено війну. Армію Порти очолив сам султан. Перший етап кампанії починався з того, що Іскандер-паша ввів у Молдавію війська, щоб усунути союзника Польщі Г. Граціані, а той попросив допомоги у польського короля Сігізмунда III (1587-1632), який таку допомогу надав відразу - направив канцлера і великого коронного гетьмана Станіслава Жолкевського (1547-1620) з військом назустріч туркам. Слід сказати, що Річ Посполита направила військо до Молдавії, васала Туреччини, всупереч умовам мирного договору з Портою. В околицях Могилева-Подільського (зараз - райцентр Вінницької області) гетьман став гуртувати полки. Вчені-історики подають різні цифри щодо кількості польської армії. Разом з невеликим загоном, котрий привів Г. Граціані (600 вершників, а він обіцяв привести 25 тисяч, на що коронний гетьман надіявся), та козаками, якими командував Стефан Хмелецький (близько півтори тисячі, серед яких був чигиринський підстароста Михайло Хмельницький, - батько Богдана), армія С. Жолкевського налічувала трохи більше десяти тисяч. Слід сказати, що турки до Польщі йшли не на вечорниці. Іскандер-паша вів близько вісімдесяти тисяч відбірних зарізяк, а на підході було ще тисяч двадцять татар. Дізнавшись про виступ турків, хоробрий гетьман став готуватися до битви. За свідченням сучасника Яна Собеського,
"...герой московських воєн прийняв це рішення після довгих роздумів". З'єднавшись із загонами польного гетьмана Станіслава Конецьпольського та князя Кароля Корецького, 22 серпня 1620 року коронний гетьман Станіслав Жолкевський вирушив назустріч смерті. Поляки рухалися на південь до Ясс північно-західними районами сучасної Молдови. 29 серпня відбулася військова рада. Вирішили йти в Ясси: там, у добре укріпленому таборі, можна було чекати ворога. Наступного ранку польське військо виступило в напрямку села Цецори, а під вечір 2 вересня поляки зайняли старе укріплення, споруджене ще в 1595 році. Саме це укріплення стало кінцевою точкою походу. Побачивши, що у союзників мало війська, місцеве населення запанікувало - усі зрозуміли, що реальних шансів перемогти в поляків не було. Тож ще до початку бойових дій на бік мусульман перейшло багато молдаван. Навіть сам Г. Граціані мав намір перекинутись до турків, але затримав його коронний гетьман. Вранці 8 вересня Іскандер-паша з військом пішов на укріплення поляків - битва почалася. Незважаючи на запеклість як нападників, так і захисників, успіху той день не приніс нікому. Наступного дня бій розгорівся з новою силою. Турецька артилерія переважала польську разів у двадцять. Вона буквально косила ядрами обложених - у той день загинуло понад тисячу воїнів С. Жолкевського. Молдавани стали масово переходити на бік турків. Все це викликало паніку у польському таборі. У ніч з 10 на 11 вересня поширилася чутка, ніби польний і коронний гетьман покинули табір і втекли. Хтось підпалив намети і вози. У цей зловісний час Г. Ґраціані, кам'янецький староста та інші вельможі кинулися утікати й переправлятися на правий берег Пруту. Паніка охопила багатьох жовнірів. О. Калиновський і К. Корецький, не звертаючи уваги на прохання й накази коронного гетьмана, тієї ночі зі своїми загонами покинули обложений табір. Під час переправи через Прут їх помітили татари, частину перебили, інших забрали в полон. Вірними гетьману до кінця залишилися козаки, жовніри і челядь (близько 4,5 тисяч чоловік). Саме їм довелося випити до кінця гірку чашу розгрому, поразки, полону і безчестя. Однак на їхню долю випала також слава героїчної смерті. 12 (22) вересня С. Жолкевський робить відчайдушну спробу врятувати ситуацію й військо від повного розгрому, а відтак, - честь Речі Посполитої. Він відправляє послів на переговори з турками. Гетьман обіцяє Іскандеру-Паші щедрий викуп, пропонує відновити пункти польсько-турецького мирного договору, але щоб полякам дозволили вільно повернутися до Польщі. Переговори підходили до кінця і мали закінчитися успішно, та їх зірвав командувач Ногайської орди Кантемир-мурза. Згідно з домовленістю він мав бути гарантом дотримання угоди. Себто, заручником у поляків. Але в Кантемира були інші плани. Про них - трохи пізніше.
...Облога тривала. Турки й татари робили шалені атаки на польський табір, відбивати які ставало все важче. Тоді великий коронний гетьман вирішує покинути табір і відступити вздовж річки Прут до польського кордону. Вночі на 19 (29) вересня С. Жолкевський під прикриттям скованих ланцюгами возів (неперевершеними майстрами оборони у цих рухомих укріпленнях були козаки) виступив з табору. Вози прикривали тил і фланги, спереду і з боків йшла кіннота й піхота, ззаду - артилерія, по центру - командування з хоругвами. В затяжних ар'єргардських боях з турецько-татарською кіннотою С. Жолкевський із залишками війська за тиждень здолав 165 верст. До Дністра й Могилева-Подільського залишалося 10 верст. 26 вересня (6 жовтня) біля села Савки відбувся останній акт трагедії. У цей день військо розділилося. Побачивши, що Дністер близько, частина війська - в основному челядь і зброєносці - кинулися до річки без попередження. Почався безлад. Оцінивши безнадійну ситуацію, Стефан Хмелецький зі своїми козаками кидається на турків, пробивається через їхні ряди, переправляється через Дністер і вже за кілька днів б'є татар на Подолі. (Ми ще зустрінемось з цим благородним шляхтичем.) Безладом у польському таборі негайно скористався Іскандер-паша. Він атакував всіма своїми силами й довершив розгром, розпочатий під Цецорою. Військо полягло майже все. Героїчно, з шаблею в руці, з численними ранами загинув великий коронний гетьман Станіслав Жолкевський. Разом з ним поклали голови багато вельмож. У полон потрапив польний гетьман С. Конецьпольський, князь С. Корецький, Ян і Лука Жолкевські (син і племінник коронного гетьмана) та інші. Син Ян був тяжко поранений і, повернувшись з полону, через кілька років помер. Серед полонених був також Богдан Хмельницький. (Перебуваючи в полоні майбутній гетьман виконував функції перекладача. Колишній учень єзуїтського колегіуму знав багато мов, серед них і турецьку.) Відрубану голову С. Жолкевського виставили на спис біля намету турецького командувача; потім кривавий трофей відправили султану в Стамбул, там його носили вулицями міста, потім виставили при вході до гарему. Пізніше дружина гетьмана Ре-гіна Жолкевська викупить голову чоловіка за три мільйони злотих. (Не забуваймо: війна - це бізнес.) Річ Посполита залишилась без війська і без гетьманів. Вже сучасники намагалися зрозуміти причину цецорської катастрофи. Автор "Львівського літопису" Михайло Гунашевський невдовзі після тих подій так пояснює причину нищівної поразки поляків: "Канцлера Жолкевського у Волосіх забито і Корецького взято, бо без козаків войну точил, мовил так: "Не хочу я з грицями воєвати, нехай ідуть до ролі (ріллі - авт.) альбо свині пасти". Що було, то було - Жолкевський до козаків ставився зневажливо і за це за-платив надто дорого. Козаки ж добре пам'ятали підступну криваву різню 1596 року на Солониці. Між поляками й козаками стояла глуха стіна взаємної недовіри й неприязні. У 1620 році козаки могли виставити тисяч сорок війська. Вони це зроблять роком пізніше, коли гоноровий (однак не дуже розумний) король Польщі Сігізмунд III попросить їх. Після Цецори на щастя для Польщі турки зупинились, але татари з Кантемиром-мурзою (ось чому він був проти миру з поляками) перейшли Дністер і почали грабувати Поділля, Волинь і Галичину. Перед лицем грізного ворога Польща стояла розгублена, безпомічна й беззахисна.
ХОТИН - 1621 "Ой Хотине, граде давній, На всю землю вельми славний". Народна пісня

ПЕРЕДЧУТТЯ ТРАГЕДІЇ
Звістка про катастрофу на Цецорі і смерть великого коронного гетьмана ви-кликала у Варшаві неабиякий переляк. І не дивно. Сил для нагальної війни Польща не мала. Султан це знав, а також знав, що на Цецорі загинув "цвіт рицарства польського". Вже 20 листопада 1620 року відбувся сейм, який розглядав єдине питання - оборона Речі Посполитої й рекрутування 60-тисячної армії. Укріплювалися міста, фортеці, виготовлялася зброя, порох. Але кривавий урок Цецори зловісно попереджував: без допомоги козаків буде катастрофа. Та після погромів і репресій 1619 року про замирення з козаками годі було й думати. Допоміг випадок. Саме в цей час, повертаючись з Москви, в Україні перебував Єрусалимський патріарх Феофан. Польський король Сігізмунд III (1566-1632) звернувся до нього з проханням умовити козаків виступити разом з поляками проти головного ворога християн. Звернення патріарха 15 червня 1621 року зачитав на спільній (де були присутні реєстрові й нереєстрові) козацькій раді в Сухій Діброві (недалеко від Білої Церкви) королівський уповноважений ксьондз Б. Обалківський у присутності Київського митрополита Йова Борецького (1560-1631), якого супроводжували 300 осіб духовенства. Феофан просив козаків допомогти полякам у боротьбі проти спільного ворога. Яків Неродич Бородавка (?-1621), козацький гетьман, був проти допомоги полякам. Вони, мовляв, не дотримуються слова, тоді як турок вірний даному слову. (Скоро цього хороброго полководця осудять і стратять. Мотивація - погано заготував провіант і фураж. Шкода, така гарна традиція втрачена!) П. К. Сагайдачний (1570-1622) став на бік Й.Борецького. Він сказав, що коли турки завоюють Польщу, то наступною жертвою стане Україна. Туреччина знищить козацтво, чого давно прагне. Козаки підтримали П. К. Сагайдачного і делегували його до Варшави на переговори з королем. Яків Собеський, батько майбутнього короля Речі Посполитої Яна III Собеського, учасник Хотинської війни, у своїх щоденниках записав: "Цей Петро Конашевич, муж рідкісної мудрості й зрілого судження в ділах, винахідливий у словах і вчинках, хоч за походженням, способу життя і звичок був простою людиною... для потомків він гідний стати в ряд з найзнаменитішими людьми Польщі нашого часу". (У книзі "Мемуары, относящиеся кь истории Южной Руси". К., тип. Корчак-Новицкаго, 1896 -вип. 2-ф. 58.) Після від'їзду делегації сорокатисячна козацька армія на чолі з Я. Бородавкою виступила на з'єднання з польськими військами. Тут слід зробити маленьке зауваження: вперше відбулося об'єднання реєстровців і низовиків, до чого завжди прагнули ватажки. Король погодився на всі умови козаків. Визнання вищої православної ієрархії (ви-свяченої недавно) на чолі з митрополитом Й. Борецьким, скасування посади козацького старшого, що призначався польським урядом, і вільні вибори гетьмана, офіційне визнання його влади в Україні, розширення реєстру, визнання прав козацтва, надання населенню України свободи віро-сповідання. Це не що інше, як найширша автономія. Здавалося, здоровий глузд переміг. Військові дії проти Туреччини та її васала кримського хана розпочалися так. Турецький флот, для воєнної кампанії проти Польщі, доставляв у Білгород (нині Білгород-Дністровський, райцентр Одеської області) гармати, порох, ядра і продовольство. У перших числах червня запорожці напали на кораблі. Битва була жорстока. Турки зазнали вагомих втрат. Потоплено 20 кораблів з гарматами. Немало втратили у цій битві й козаки. П'ять чайок було потоплено, близько двохсот січовиків потрапили в полон. Султан віддав їх на тортури. Козаків скидали на вмуровані у стіну залізні гаки, роздирали слонами, 40 козаків облили смолою, посадили в чайку й підпалили. Така жорстока, надто жорстока, розправа мала єдину мету - залякати січовиків. Однак 8 червня 1621 року козаки зробили 16 макетів чайок з очерету і пустили по течії Дунаю. Ескадра Хаміль-паші, що охороняла гирло Дунаю, побачила їх і почала завзято нищити артилерійським вогнем. Отримавши "перемогу", турки заспокоїлися і втратили пильність. Цим скористалися запорожці і 16 справжніх чайок проскочили в Чорне море. Коли турецька армія відправилась на війну – на початку червня 1621 року султан виступив зі Стамбула, – січовики напали на села й міста Порти. Знищили Карамусол, спалили ще кілька прибережних міст і вдарили по Стамбулу - зруйнували один з його оборонних фортів. Їхні стрімкі та рішучі дії викликали страшенний переполох і паніку. Візирі радили султану повернути армію назад і захистити столицю, та армія була вже далеко на мар ші. Щодо кількості турецького війська, то різні дослідники наводять різні цифри. Ми зупинимося на мінімальній. Разом з мобілізованими на завойованих територіях, з татарами, яничарами, особистою гвардією султана, та власне турецькою армією під Хотином було щонайменше 250 тисяч професіональних, озброєних до зубів, турецьких воїнів та 260 гармат. Європа таких армій ще не бачила. Поляків було 33100 осіб. Армією командував знаменитий полководець великий литовський гетьман Ян Кароль Ходкевич (1560-1621). 16 серпня почалася переправа через Дністер на його правий берег, де стояла одна з найнеприступніших твердинь Східної Європи - Хотинська фортеця. (На переправі - а це була вже молдавська територія - наполягав Я. Бородавка, небезпідставно побоюючись, аби поляки поза спиною козаків не уклали з турками сепаратного миру.)

Ярослав ТРІНЧУК, Володимир МОРОЗ, Тарас НАКОНЕЧНИЙ

Категорія: Мої статті | Додав: Міський (27.09.2011)
Переглядів: 699 | Рейтинг: 5.0/1

Київська година

Меню сайту

Форма входу

Категорії розділу

Календар

Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...

Наше опитування

Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 9

Міні-чат

Друзі сайту

завантаження...
Copyright MyCorp © 2017 | Створити безкоштовний сайт на uCoz