Каталог статей


Головна » Статті » Мої статті

Світло в тіні зажури…
  • одкровення

Мова про цю книгу не раз заходила ще при житті автора. Пам’ятаю, до нас в редакцію навідувалися друзі Володимира Дячкова. Він працював відповідальним секретарем часопису. І про що б розмова не велася, Володимир і для себе мав заповітне: «Хотів би все, що мною написане, зібрати в гарний однотомник…» Але вільного часу в редакції, як завжди, на заячий скік. Отож, жив надією. Може, якби не той клятий інсульт, то встиг би. Але… І все ж, книга його «Близька далечінь» таки вийшла в світ. Та така, що любо її в руки взяти. До речі, про це нещодавно зайшла відверта розмова на засіданні клубу творчої інтелігенції в Будинку естетики та дозвілля під час обговорення книги письменника. Було там почуто й чимало вражень від прочитаного, споминів, якими поділилися упорядники книги Віталій Колодій, Семен Цідельковський, а також присутні на вечорі-спомині заступник Чернівецького міського голови Олександр Паскар, перший проректор Чернівецької фінансової академії Валерій Євдокименко, професори Семен Абрамович, Анатолій Волков, письменники Тамара Севернюк, Віктор Косяченко, Василь Васкан, Віталій Демченко, Георгій Шевченко та ін. А й справді, чому так сталося?
У вимірі двох щемких слів Володимира – «Близька далечінь» – зібрались ми на побратимську зустріч. Хоч ця далечінь була лише на відстані ліктя. Ніби вчора він ще був серед нас – веселий, дотепний, щирий… Яке відчуття будила в мені ця зустріч, ця нинішня довірливість? Скажу однозначно: радість. Бо Володимир навіть з небес зібрав нас своїм словом на одкровення. Але є в цій радості й тінь жури. Як же це так, без Володимира? Добре знаємо, що він ніколи не поспішав, щоб нас покинути. Та сталося… І ми тут безсилі. Смерть не має звички з кимось радитись. Але, як потверджує книга Володимира Дячкова «Близька далечінь», ми й сильні. Бо дали життя його слову, збудили й свою пам’ять про нього. Отож, вірю, що книга Володимира буде читатися тими, хто хоче пізнати таїну письменницького слова, пізнати людські характери, красу дня, впіймати на нитці бабиного літа прудку мить життя… Чому будуть читати? Бо книга ця довірлива, мудра і щира. Слова його світять у ній, мов та свічечка, що навіть на вітрі не гасне. У мене завжди було таке відчуття, коли прочитував Володимира, що він зумисне зваблює читача цією довірливістю, бо вважав, що світ доброти здатний врятувати людину від хамства, ненависті, тієї злості, яка відштовхує ближнього на узбіччя кривди. Він прагнув призвичаїти нас до того світу, в якому і совість, і честь цінувалися дорожче за золото. Можливо, тому й мав таке щемливе відчуття природи. Ніби жив із відкритим нервом, бо світ сприймав навіть крізь подих листя, крізь цвіт деревію, крізь усміх достигаючого яблука, крізь золоті дощі… За що найбільше я цінував Володю, з яким пропрацював поруч понад сорок років? Він завжди подавав добрий приклад, як треба працювати зі словом, як у кожній долі знайти ту родзинку, яка б робила людину щасливою, щоб виглядала вона особистістю. До речі, ці родзинки він знаходив і в кожному з нас, коли осягав творчий успіх. І книга, яку тримаємо в руках, про це красномовно говорить. Хочеться вірити, що душа Володимира ще не покинула нас. Він любив, коли ми всі збиралися разом. І, мабуть, утішилась вона, що ті, хто його пам’ятають, зробили Володимиру до дня народження такий подарунок. Втішився, що до його словесного серця пригорнулись і наші спомини. Отож, велика дяка усім, хто формував цю книгу до друку, хто підтримав її фінансово. Що ж до перших, то віддамо належне його творчим побратимам – Семену Цідельковському і Віталію Колодію, а завдяки другим – Чернівецькій міській раді, редакції газети «Буковина» та ТОВ «Чернівецький хімзавод» – книга побачила світ. Ця щирість не показна, це висвіт обов’язку побратимства. Переконаний, тому, хто прочитає книгу «Близька далечінь», обов’язково захочеться бути добрішим, совіснішим, і самому пізнати дивосвіт природи. Володимир був твердо переконаний, що та людина, яка не звіряє своє серце з природою, живе половинчастим життям. Я це деталізую для того, аби ми глибше збагнули нашу втрату. Щоб збагнулося, чому нам сьогодні добре навіть у зажурі по Володимиру. Це не тільки йшло від характеру Володимира. Це була така лінія його життя, яка піднімала творчу людину над буденністю, черствістю, над ужитковим примітивізмом. Він ніколи не приземлявся біля тих, хто лише на землі клює зерно. Володимир любив політ. Врешті, й душа його освітилася в ньому. Свою товариську добрість Володимир ніколи не носив за пазухою, під ґудзиками. Він носив її на руках і роздавав щиро. Бо любив, коли людина піднімала себе в доброті із суєти і тягнулась, мов квітка, до сонця, до честі. Всі ми, звичайно, поглинуті клопотами, тривогами, ділами. Хтось подумає: «Куди від цього втечеш?» Відповідь дає нам Володимирова душа: «Ловити треба час, бо швидко все старіє… Птах не мостить більшого гнізда, ніж сягають його крила». Давайте за цю підказку хоч двічі-тричі на рік прийдімо до Володимирової могили, запалімо свічку від свого серця, покладімо квіти від нас, живих, у надії, що це хтось зробить і в тій далечі, яка ще за горизонтом… Бо в цьому б’ється (вічно б’ється!) джерело Пам’яті. назад...

Володимир МИХАЙЛОВСЬКИЙ

Категорія: Мої статті | Додав: Міський (03.09.2011)
Переглядів: 249 | Рейтинг: 0.0/0

Київська година

Меню сайту

Форма входу

Категорії розділу

Календар

Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...

Наше опитування

Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 9

Міні-чат

Друзі сайту

завантаження...
Copyright MyCorp © 2018 | Створити безкоштовний сайт на uCoz