Цього року вийшло 94 газетні номери. Це 376 сторінок
великоформатного видання, з яких постає невеселе життя. Є серед них і
найсумніша сторінка, оповита серпанком чорного болю і жалю. З першим
липневим днем до наших читачів прийшли трагічні звістки. На 44 році
життя після важкої виснажливої хвороби відійшов у потойбічний світ
відомий український співак Назарій Яремчук. Не стало й нашого шанованого
колеги і вчителя Григорія Львовича Шабашкевича, якому у вересні
виповнилося б 64 роки. «Не віриться. Не хочеться вірити. Терпко і
холодно душі. Не знаходиться слів, щоб сказати про нього людям так, як
він говорив про них зі сторінок газети. Говорив понад тридцять років.
Говорив правдиво і мудро, як міг сказати тільки він – високопрофесійний,
висококласний журналіст потужного розуму і такої ж доброти душевної».
Під цими словами підписався весь колектив редакції газети «Буковина».
«Чужого ми не бажаємо, тільки своє боронити хочемо!»
1 січня 1995 року
виповнилося 110 років з дня виходу першого числа газети «Буковина», для
якої товариство «Руська бесіда» на посаду першого редактора запросило
улюбленого народного поета Юрія Федьковича. Засновники першого
українського друкованого видання мріяли про те, щоб воно прийшло до
кожної руської хати і пробудило до суспільно-політичного і
національно-культурного руху душі 240 тисяч українців, що проживали в
краї. «Чужого ми не бажаємо, тільки своє боронити хочемо!» –
проголошувала редакція новоствореного часопису і майже тридцять років
дбала, аби буковинські українці стали «на рівний ступінь духовного і
морального розвою з іншими народами австрійської монархії».
Вітаючи колектив «Буковини», яка 3 вересня 1991 року повернула
Федьковичеву назву провідній українській газеті краю, голова
Чернівецької обласної ради Іван Гнатишин звертався з напутніми словами
до всіх буковинських видань: «Тож хай приклад заснованої Ю.Федьковичем
«Буковини» стане повчальним для сьогоднішньої буковинської преси. Хай не
дріб’язкові випадки і амбітні суперечки, не чвари і змагання у пошуках
найдошкульніших образ, а глибоке проникнення у складнощі й причини
нашого лихоліття, усвідомлення творчих сил, віри і мудрого терпіння
народу стане предметом уважного осмислення і чесного та правдивого
висвітлення нашими газетярами і газетами. Щоб майбутній нащадок мав
підстави сказати, що народне горе було їх горем, а народні радощі були
їх радощами».
Протестуємо проти такої політики!
Така заява містилася у «Зверненні учасників зборів керівників
промислових підприємств Чернівецької області» до Президента України,
голови Верховної Ради, в.о. прем’єр-міністра, головам обласних і міських
рад народних депутатів. Воно було надруковане на першій сторінці
«Буковини» 7 червня за підписами генерального директора «Гравітона»
М.Горобця, генерального директора «Кварцу» Р.Костіва, директора
«Вимірювача» В.Порваткіна, директора «Граніту» Г.Татарченка, директора
фабрики «Імідж» С.Широкової та ще 77 осіб, за якими стояли десятки тисяч
працівників буковинської промисловості. Зазначивши, що непослідовність з
боку державних структур в управлінні економікою, прорахунки в
законодавчих та нормативних актах щодо її функціонування, відсутність
чіткої зовнішньо-економічної політики призвели до зупинки практично
всіх підприємств області, вони висловили протест проти політики, яка для
країн далекого зарубіжжя розширює ринки збуту, створює для них
додаткові робочі місця за рахунок масового згортання виробництва
України, перетворюючи її на колонію з дешевою робочою силою і сировиною.
Тепер експерти стверджують, що кризова ситуація на західноукраїнських
землях була неминучою, оскільки тутешні підприємства працювали як
складальні цехи. Для них постачали деталі ледь не з усієї радянської
імперії, тому з розпадом СРСР ці підприємства зупинилися, а налагодити
власне виробництво не змогли.
У цьому ж номері була вміщена публікація Дмитра Миронюка під назвою «Оце
моя зарплата». Приводом до її написання стала розмова із незнайомою
супутницею, яка після робочого дня поверталася додому із трьома парами
взуття. Так з нею розрахувалися на підприємстві за місяць роботи. Щоб
якось прожити, на ці босоніжки їй ще треба було знайти покупців, а
виручені кошти розподілити таким чином, щоб вистачило для всієї родини
на два місяці вимушеної відпустки. Бо й чоловік залишився без
заробітків.
Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну
Цей заповіт для українців від незрівнянного Назарія Яремчука написав
поет-пісняр Степан Галябарда, присвятивши тужливі й найсокровенніші
рядки співакові, чиє серце перестало битися 30 червня 1995 року. Скільки
літ минуло від цієї трагічної дати, але щоразу, коли звучить пісня «У
райськім саду» у виконанні автора музики Степана Гіги, публіка в залах
підводиться зі своїх місць і стоїть у хвилині мовчання, доки не
віддзвенять останні акорди і не втихнуть проникливі поетичні рядки. «Не
стало співця смерекового краю» – сповіщав некролог, опублікований в
газеті 1 липня.
«Уже котрий день схлипує гірко сум над Буковиною, над Україною… Змовкло
серце Назарія Яремчука. Назавжди. І життя, і смерть схилилися перед
останньою його посмішкою до нас, перед піснею, сповідану і заповідану
нам. … Ми ще не збагнули до кінця, що сталося. Але достеменно відчули,
як враз душа переповнилась однією спраглою елегією – плачем по Назарію…»
Це рядки із статі Володимира Михайловського «Та не згасала свічка
надії…» про прощання з народним артистом України Назарієм Яремчуком.
Тоді нашому новітньому буковинському соловейку не було й сорока
чотирьох, нинішньої осені йому виповнилося б шістдесят. Але й досі в
наших душах залишився плач по Назарію, хоча він давно живе у райському
саду безсмертної пам’яті.
Кольорові картинки з круговерті життя
«Знову в нашій редакційній господі запанувала атмосфера тієї справді
бентежної метушні з кіношною машинерією, без якої не уявити завжди
таємничого дійства – творення фільму. Тут знімається вже четвертий.
Цього разу – «Юденкрайс, або Вічне колесо», – читаємо в «Буковині» від 5
серпня статтю Володимира Дячкова. – Незвичайна його назва та й сам він
задуманий і вирішується в неординарному художньо-композиційному ключі.
До честі авторів, картину цю неможливо переказати, як неможливо
переказати, приміром, глибоку поезію чи витончене живописне полотно».
Ми пам’ятаємо той час, коли в стінах редакції творився новий фільм, який
знімала творча група Національної кіностудії імені О.Довженка на чолі з
режисером-постановником Василем Домбровським. Особливо цікаво було
спостерігати за роботою артистів, бо в головній ролі знімався
неперевершений Богдан Ступка. На наших очах переписувалося життя
композитора і диригента Ліберзона у воєнні сорокові роки. Правда, для
цього наш щойно відремонтований вестибюль мусив перетворитися на
понівечене житло основного героя. Кіношники обіцяли все відновити, але
всього-на-всього спромоглися поклеїти стіни дешевими шпалерами,
купленими на Калинівському ринку. Тільки недавно вдалося перебілити
стіни, в яких проводилися зйомки. Так ми переконалися в істині, що
мистецтво потребує жертв.
Є нарешті пам’ятник Федьковичу
У суботу і неділю 7-8 жовтня Чернівці святкували День міста. Без
естрадних зірок, як писав Дмитро Миронюк, без гучних прийомів у
ресторанах, без запрошених делегацій з інших міст. Єдине, що цього разу
нагадувало про свято, то це нові жовто-блакитні прапорці, розвішані по
всьому місту, підметені вулиці, добре налагоджена робота міського
транспорту. Немало радості мешканцям міста принесло те, що протягом цих
двох днів не виключалося світло і подавалася вода в квартири. Такий час
настав, що з міського бюджету не могли виділити жодної копійки на
розважальні заходи і народні гуляння. Єдине, на що витратилася міська
рада, то це на спорудження пам’ятника Юрію Федьковичу. Його відкриття
стало завершальним акордом у святкуванні Дня міста.
За рік до цього, дізнаємося з публікації, міський голова Микола Федорук
дав слово, що пам’ятник буде і свою обіцянку виконав. Бронзовий монумент
постав у скверику по вулиці Університетській. Це місце вибрали не
випадково, бо думалося про те, що неподалік від Кобзаря Буковини
ходитимуть нові покоління буковинців до університету, якому присвоїли
його ім’я, здобуватимуть знання і розбудують незалежну Україну. Ніхто й
подумати не міг, що тут виросте розважальний заклад «Сорбонна» і
духовному буковинському патронові доведеться посунутися зі свого місця,
щоб не заважав відвідувачам веселитися. Хтось колись неспроста вигукнув:
«О часи, о звичаї!»
назад...
Підшивку газети «Буковина»
за 1995 рік гортала
Людмила ЧЕРНЯК
-->
